Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

А попереду, на заріччі задніпрянському, справді стояло чудо київської неповторної краси. По обрію — темна смуга броварських лісів, ближче — серед піль та перелісків — смужка білих, аж сліпучих проти сонця, хатинок Вигурівщини та Троєщини; праворуч — похмурий Дарницький бір; ліворуч — марево над Десною. Ще ближче — зелені хащі за Передмостною слобідкою і ажурний контур Ланцюгового мосту, голуба протока перед Микільським пустищем, піски понад синьою смугою Старика, верболози за Чорториєм. Зовсім близько — тільки через жовті води Дніпрового фарватера — тісні вулички Труханівки в кучугурах верб та яворів і білі видовжені розкоти пляжів під Трухановим островом. І над усім — височенним шатром — розкинувся небозвід: синій–синій, бездонний, пронизаний сонячним сяєвом — як сама первісна радість буття. Повітря над Києвом, здавалось, було густе, аж тверде — хоч ріж його ножем, але прозоре, легке й невідчутне — неначе й не було зовсім. Тільки ген–ген — над далекими луками, полями й лісами за Дніпром — воно мерехтіло, мигтіло й зблискувало, наче живе срібло: спека літнього полудня вже пропекла його, і воно наче тремтіло від стриманої жаги й спраги. До Дніпра спадали кручі та пагорби один за одним, один попереду другого — зелень диких хащів та виплеканих парків заливала урвища такими буйними хвилями, що, здавалося, ці зелені хвилі от–от ринуть униз, затоплять береги і поглинуть самі могутні Дніпрові води…

Пейзаж хвилював, кликав кудись у далину і невідомість — звабну й тривожну, але він і втихомирював — наче вливав силу, почерпнуту зокола, в стомлену душу.

— Ну, як у вас?… — запитав Данило в курсистки з студентами: він уже віддихався, і ковтати стала змога, тільки дуже хотілось пити, — руки, ноги цілі?

Стрижений говіркий студент глянув з–під руки непорозуміло: він все ще тулив п'ятака до ґулі. Бородатий не поворухнувся. Курсистка повернула обличчя, не зводячи його з рук:

— А! Це — ви? — впізнала вона. Губи їй скривила посмішка. — Здорово ж вони вас віддубасили!

— Вас — теж! — сердито буркнув Харитон.

Курсистка звела обличчя з рук і сказала з викликом:

— Може, вважаєте, що це я винна? Бо… закликала. Так… чиніть, як вважаєте потрібним… До ваших послуг!

Солдат поруч пробубонів щось невиразне, на зразок — «подумаєш, ти закликала! Самі з вусами!»

— Та ні, чого ж… — промимрив Данило зніяковівши.

— Що ви! — гукнув Флегонт. — Навпаки, дуже добре, що ви взяли, так би мовити, ініціативу на себе… Дуже добре!

Флегонт зробився червоний. Але кинуло його в кров не того, що він соромився поразки, а тому, що пошарпана в бійці дівчина, яка й справді спричинилась до початку бійки, — враз уявилася йому в сяйві невимовної краси. Так, так, Флегонт бачив її зараз прекрасною красунею — найчарівнішою поміж усіх жінок, яких він досі зустрічав. І була це не звичайна — плотська врода, а краса неземна — натхненне втілення ідеалу: Жанна д'Арк, Маруся Богуславка, Софія Перовська… В таку жіночу красу не можна вульгарно закохатись, перед такою божественною красою можна тільки молитовно преклонити коліна… Тому Флегонт і зашарівся. І мимоволі інший дівоцький образ став Флегонтові в уяві — образ студентки Марини Драгомирецької, і в порівнянні… програвав. Флегонтові соромно було це визнати, він уважав навіть таке визнання безчесним. І тому — в боротьбі з собою самим — він червонів ще дужче.

Харитон мовчав. Він не глянув ні на курсистку, ні на її студентів. Злість закипала в ньому, і він наче боявся її дурно розплескати. Він звівся і кинув товаришам:

— Ходімо, хлопці, додому чи що…

Поки Данило з Флегонтом зводились, він додав ще злісно:

— Садами підемо або й поза садами — кручею, а то… — Він скептично оглянув свою одежу, потім Данилову і Флегонтову.

— Так нема закурити? — з жалем констатував солдат.

— Нема! — буркнув Харитон. — Було б, самі закурили. Ех! — Він замірявся, видимо, додати ще два–три вичерпні слова, але згадав, очевидно, що чути буде і дівчині, і через силу стримав себе. Тільки зиркнув на дівчину неприхильно.

— Хлопці! — почувся раптом голос дівчини. Хлопці озирнулись через плече.

— Знаєте що, хлопці? — сказала дівчина. — Може б, ви зашили до мене? Є про що поговорити…

Хлопці непорозуміло перезирнулись, не добираючи, чого це раптом дівчина вирішила запрошувати до себе в гості?

— А чого?… — почав був Данило.

Дівчина перебила його, посміхнувшись:

— Можемо познайомитись… офіціально, коли вас дивує моє запрошення. Це, — вона кивнула на стриженого студента з набитою ґулею на голові, — Саша Горовиць, студент другого курсу, неперевершений полеміст, але в дискусії навкулачки, як бачите, зазнав поразки. Це — Юрій Коцюбинський, син,