Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

На той випадок, якщо ви цього не помітили, музика припинилася, а я все ще тут, трясу перед вашим обличчям своїм членом. Немов я за весь цей тривалий час так нічого й не навчився.

Що за виродок.

З найранішого, що я пам’ятаю, в мене був «синдром застиглого погляду», один з різновидів темпоральної скроневої епілепсії. Як мама з татом балакають до мене, а я застиг. Зір затуманений. Я чув голоси моїх батьків, як вони прохають мене звернути увагу, можливо, клацають пальцями в мене перед обличчям, але сам не міг ні заговорити, ні поворухнутися. Дихати — ото й усе, що я міг робити десь з півхвилини, які здавалися мені цілою вічністю.

Вони водили мене на МРТ і ЕКГ. Я не міг кататися на своєму велосипеді, окрім як порожніми вулицями. Я видирався на дерево, а в мене туманився зір. Я приходив до тями на землі, і друзі питалися, чи зі мною все гаразд. Якось під час шкільної вистави немовля Ісус, Марія, Йосип, шестеро пастухів, три верблюди, янгол і двоє інших царів чекали, як здавалося, цілий рік, поки я стояв застиглий з підношенням ладану, а місіс Роджерс, вихилившись із-за лаштунків, шепотіла: «Благослови мене, я ж бо приніс тобі цей скромний дарунок… Я дарую тобі оце!!»

Але за десять років приймання «клоназепаму» все те у мене загалом зализалося.

Проблема тому, що в Карсон-Сіті збіг термін мого рецепту. Ще й моя втома все погіршила. Алкоголь, сигарети, виснаженість, гучний галас — всі фактори ризику. У Солт-Лейк-Сіті мене вхопило те, що називається тоніко-клонічним нападом, народ ще називає це великими епілептичними корчами. Очуняв я лежачи у верескливій машині «швидкої допомоги», якраз вчасно, аби побачити як якийсь технік-лаборант запихує собі до гаманця товсту пачку просякнутих сечею однодоларових банкнот і, хитаючи головою, промовляє:

— Ох же ж і Містер Елегант…

Мене утримувала застебнута ременями ковдра, я чув сморід лайна. Я запитав у техлаборанта — що трапилося? І він, засовуючи гаманець собі до задньої кишені, відповів:

— Приятелю, краще тобі не знати…

На той час коли мене випустили зі шпиталю, трупа № 11 вже була у Прово[219] — з новим Містером Елегантом, якого туди послали для зустрічі з ними просто на місці. У «Мотелі 6», де ми були зупинилися перед тим виступом, вони там залишили мою валізу[220].

Приходила одна працівниця соціальної служби, сідала біля мого ліжка, розказуючи, що мозок є нічим іншим, як постійним циклом електричної активності, що напад корчів — це як електростатичні перешкоди в атмосфері, як гроза в людській голові.

А я їй:

— Пані, розкажіть мені щось, чого я не знаю.

І вона розповідала мені про такий стан, як фокомелія — це коли народжуються з долонями, що стирчать з плечей. Без рук. Фактично старовинна назва цього вродженого дефекту — «тюленячі лапи». Це пов’язано з седативом «талідомід», але воно існувало задовго до того[221]. Вона розповідала мені про сиреномелію, коли народжуються зі зрощеними ногами і через це вони схожі на риб’ячий хвіст. Звідси й назва: від морської сирени, а можливо, й початкові уявлення про русалок. Ця соціальна працівниця, вона розповіла мені, що її звуть Кловіс і що вона сама була колись танцюристкою, екзотик-танцюристкою, весь час приховуючи той факт, що страждає на нарколепсію. Колись вона мала довге світле волосся, блакитні очі, довгі стрункі ноги і жодних меж засмаги. Поряд з моїм ліжком волосся в неї було кучерявим і брунатним, а холоші штанів її білого брючного костюму були такими напнутими на стегнах, що й ногу на коліно не закинути.

Поки ще танцювала, вона тримала свій стан під контролем за допомоги «провігіла», але той у неї закінчувався, тож вона почала пропускати дози, ламати пігулки навпіл — звичайна псевдоекономія[222]. Одного вечора в одному байкерському барі в Руфасі, штат Нью-Мексико, завершуючи шоу як головна артистка в програмі, Кловіс зробила свій козирний вихід високим стрибком на мідну жердину і закрутилася під дією відцентрової сили — розвівалося її світле волосся, сповзало по спіралі додолу її засмагле тіло.

Розповідає про це, і очі в неї беруться туманом. Кловіс не пам’ятає, як вона зісковзнула донизу по тій жердині. До тями вона прийшла за лаштунками, і вагітною від приблизно тридцяти двох клієнтів. Від декого двічі.

Я її питаю:

— Яка пісня?

І Кловіс із затуманеними очима відповідає:

— «Гнилі часи» «Портісгед»