Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Ти трусиш своїм приватним хаботтям під гупотний мікс «Рухай далі» гурту «Андерворлд»[209] — шість хвилин і п’ятдесят дві секунди невідступного басового серцебиття, — і це мистецтво. Але якщо не встигнеш за лаштунки до того моменту, як припиниться музика, якщо запізнишся бодай на одну мить тиші і виявиться, що ти трусиш своїми поголеними геніталіями перед холодними паннами — це вже нахабне докучання.

Знову ж таки, черговий слизький косогір. І не питайте в мене, звідки я знаю. Тиша. Тиша, і вимикаються прожектори, натомість настає яскраве світло, це Попелюшка обертається на голого, оскаленого, наолієного і спітнілого парубка з його занадто наближеним до вашого обличчя й водянистого десятидоларового «Білогвардійця» пенісом[210].

Як зазначено у тренінг-брошурі «Диких Рицарів»: Містер Елегант робить свій вихід, вручаючи троянди переднім столикам. Він танцює зроблений Джоєм Негро клубний мікс «Зачарованої» Рейвена Мейза[211]. Хапка пісня на три хвилини сорок дві секунди. Потім він пересувається до краю сцени і танцює одну коротшу високоенергійну пісню, щоби виманити складені гроші. Він працює на краю сцени і в залі, треться в них на колінах, приймаючи грошові винагороди. Він залишається поза сценою лише на одну долю такту до початку «хапкої пісні полісмена».

Наступний вечір у Спокені, те ж саме. Потім Венечі. Пендлтон. Бойсі.[212] Робота така проста, що навіть безмозкий, безсердечний паразит може її виконувати.

Містер Елегант любив доларові винагороди і номери телефонів. Телефонні номери, написані на доларових банкнотах. Телефонні номери на обривках паперових рушників, підмотані під еластичні шворки його чорних стрингів. Усю дорогу, аж до самого Солт-Лейк-Сіті[213].

Не питайте, звідки я це знаю, але є люди з синдромом Мілроя, де в них у нижніх кінцівках зовсім не розвиваються лімфатичні вузли, і в підсумку вони мають ступні, як валізи, при ногах завбільшки як стовбури дерев[214]. Або циклопія, де народжуєшся без носа і з обома очами в одній очниці.

Містер Елегант, пипки на грудях у нього видавалися занадто маленькими і блідо-рожевими, а отже, щоби зробити їх набряклими, великими і червоними, він навчився їх підмальовувати дечим, отим, що називається «Ліп плампер»[215]. Це таке у флаконі і з маленьким пензликом, як той що для лакування нігтів, і, коли ним помастиш собі соски і головку члена, вони набрякають, дуже більшають. Містер Елегант підкреслював «пральну дошку» своїх черевних м’язів, прорисовуючи улоговини між ними тушшю. А потім, щоб його живіт не був схожим на хрестики-нулики, підтирав там серветками.

Якщо він у ванній кімнаті якогось мотелю виколупував одну зі своїх синіх контактних лінз і дивився на себе в затуманене парою дзеркало, атож, він усе ще міг правити за двадцятичотирьохрічного. Але між Білінгсом і Грейт Фолз[216], між «Пожежником», який ділиться з усіма своїми лобковими вошами, та «Солдатом», який хропе, Містер Елегант почувався зношеним. Уже перед Солт-Лейк-Сіті його мариновані яйця обвисали.

Містер Елегант козирем виходив з оберемком червоних троянд. Так само у розривному смокінгу, він дарував троянди, потім брався за ґудзики своєї плісованої сорочки. Єдине, що в Солт-Лейк-Сіті виявилося інакшим від Карсон-Сіті, Ріно або Сакраменто[217], — це те, що після того як смокінг було розірвано, після того як Містер Елегант уже вписувався в другу пісню, усміхнений і не забуваючи тримати своє лобкове волосся віддалік напоїв гостей, відзначаючи собі, як з гаманців і дамських сумочок дістаються банкноти, як на старих чеках з банкоматів пишуться телефонні номери, між його падінням на повний шпагат, поверненням на рівні перфектним стрибком зі спини і сальто з повним обертом у повітрі, на другій хвилині і тридцять шостій секунді кавера пісні «Тримайся живим» у виконанні «Ен-Транс» (4:02)[218], — усі ті