Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Ну, ні,— засміявся я.— Не всім хочеться дивитися на гроби та людські кістки.

Ми пересіли на 20-й тролейбус, зумівши захопити місця,— зупинка була кінцева.

— А де цей ваш знаменитий Хрещатик? — спитала Лариса.

— Зараз по ньому поїдемо,— сказав я.— Чому так довго до мене вибиралася?

— Забула твою адресу, а спитати в Славка чи Артура соромилася.

— Чого ж соромилася?

— Так.— Лариса дивилась у вікно.

— А тепер згадала?

— Нє, побачила твого листа у Славка.

Отже, Лариса поїхала до мене, не сповіщаючи не тільки батьків, але й Славка і Артура. Пояснення тут могло бути таке: з Артуром у неї зав’язалися міцніші стосунки, а Славко Артурові про поїздку, напевне б, розповів. Чи ж Артур її до мене ревнував? Зрештою, пояснення могло бути й інше: Лариса в своїх діях бувала невгадна. Очевидно, це друге правильніше.

— Оце й Хрещатик,— сказав я.

Дивилась у вікно пожадливо. Як завжди — потоки людей і ми в потоці машин.

— Чи пробував хтось порахувати, скільки за день тут проходить людей? — спитала Лариса.

Запитання було увіч провінційне. Кияни таких речей у голову не беруть.

— Відомо одне,— сказав я,— людина, проходячи Хрещатиком, вдихає стільки газу, скільки курець за день.

— Здорово! — сказала вона.— Тепер я розумію, чого ти сюди перебрався.

Це був жарт чи насміх, але сказала ту фразу, здається, цілком серйозно.

Ми поїхали повз понурий будинок Ради міністрів, Верховної Ради, парк при ній, Арсенал — Лариса не відривалася від вікна.

— А ти де живеш? — спитала вона.

— По той бік Дніпра. В Дарниці.

— Там цікаво?

— Дим і газ,— мовив я.— Заводи і фабрики, й будинки стилю бароко! Знаєш, є така приказка-анекдот: більше диму, більше газу — стане краще жить одразу!

— Отже, для того ти й переїхав? — знову чи пожартувала, чи з’іронізувала вона.

— В тебе є зміни, Ларисо,— сказав я.— Ти єхидничаєш.

— А по-моєму, я серйозно,— сказала вона.— Коли людина кудись тікає, вона шукає кращого.

— Тобто тікає від життя гіршого.

— Знайшов краще?

— Уяви собі,— коротко мовив я.— У цьому місті безліч книжок і цікавих людей.

— Хочеш сказати: нудиків?

— Саме нудиків. Розумніших Артура та Славка, а про мене й говорити нічого.

— Колосально! — сказала Лариса.— Дим, газ і нудики!

— Точно,— сказав я.— Дим, газ, нудики, бібліотеки, виставки, вечори, музика, безліч кінотеатрів, а ще й театри.

— Заздрю тобі!

У мене було враження, що Лариса своїми шпильками, а що це були шпильки, не сумнівався, ніби мстилася мені. За те, що я покинув її, покинув Житомир замість того, щоб виявити твердість характеру і непохитну їй відданість. При цьому те, що вона сама мене від себе відштовхувала, якось до уваги не бралося. І знову-таки з тієї ж таки причини: я мав би виявити більше енергії, щоб завоювати її. І хоч я, може б, її все одно не завоював, але внутрішньо вона була б задоволена. Мстилася мені за те, що не заполонився нею безумно, не поставив її в центр своїх бажань та помислів, а отже, й не любив так, як того хотіла. В тому вона нагадувала Аллочку, яка також воліла підпорядкувати собі чоловіка повністю. Але Артур також ніколи не полюбить її так абсолютно, як вона хоче, бо і його більше цікавлять книжки, справи, конспірації й чоловіче товариство.

Ми приїхали. Скажу, що сам у Лаврі я бував кілька разів: раз зі своїм новим знайомим, з яким познайомився у Вітличного,— той тут працював і розповів мені безліч цікавого; кілька разів блукав тут і самотою. Ми пішли в Заповідник через Економічну браму, але спершу завернули до церкви Спаса на Берестові. Спас на Берестові не викликав у Лариси ніяких емоцій, навіть моя розповідь, що тут Володимир тримав дев’ятсот своїх наложниць: дев’ятсот жінок в одного чоловіка для неї була абстракція. Зрештою, йшлося про полонянок, а не про українських жінок, інакше вони б пороздирали б одна одну, а в додачу ще й Володимира. Це моє зауваження Ларисі сподобалося, вона розсміялася.

Водив Ларису по лаврі, щось оповідав, щось показував, але навіть “білоколонне диво” Шеделевої дзвіниці її не вразило — кидала навсібіч байдуженькими оченятами й стоїчно мовчала. Зрештою, завів її до того місця, звідки проглядалися Дніпро, Дарниця й церкви біля дальніх печер.

— Це ти отам живеш? — показала вона на Дарницю.

— Там,— сказав я.