Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Але самих спогадів не було… Всі випалені вогнем, витравлені кислотою, залиті кров’ю. Так хотілося віднайти, на самому дні душі, в ледь помітній шпаринці бодай найменший, наймізерніший клаптик минулого…

Не було там минулого. Не було й майбутнього.

— Русано! — хрипкий крик розірвав тишу.

Боримисл не сподівався, що вона почує — розумів, що може бути або в Ахруманових руках, або мертва. Але живу чи мертву, він мав знайти її. Цю тендітну дівчинку, яка вирвала його з полону зла, випалила за мить ненависть, лють, страх, що з дитинства плекалися в ньому Вороном. А щоб знайти, мав видужати.

І могутній Боримисл, у минулому Ахруманів Чорний Вершник, слухняно віддався Радмилі, навіть не знахарці, не цілительці — просто добрій старій, що доживає віку в глушині лісу, подалі від людей, зі своїм супутником, буркотливим дідом Владом.

А рана гоїлася важко. Щойно Радмила покидала його, біль вертався. Дірявив іржавою залізякою тіло, копирсався коло серця. Варто було невдало поворухнутися — рана відкривалася й ганчірки мокріли. Він мав видужати!

— Кажеш, буде жити? — бурчав дід. — А от загнеться тут, і матимемо роботу. Доведи потім, що не ми його вбили…

— Він сильний… Мусить витримати… — скрушно хитала головою стара. — Якби ж сюди якого зільника, чи відьму…

— Ще чого? Теліпайся за стільки верст, плати гроші, вези його сюди, а потім ще й по голові отримаєш за те, що невчасно привіз! Та й немає у нас грошей!

— Ну, гроші, може, й не знадобляться — він же Вершник, — почала було Радмила, та Владо її перервав:

— Ага! А чого він поранений? Хто його хотів убити? Темна історія. Ти в нього питала? Може, його Ахруман покарав? І ми зараз чинимо злочин? Чому всесильний і всевідучий Ворон його покинув?

Не вперше вони так сперечалися, не вперше не дійшли згоди.

Вершника почало лихоманити. Він стогнав, марив, то кутався в ковдру, то метався, зриваючи пов’язку з рани.

За кілька днів Радмила не витримала:

— Ти як хочеш, а я пішла!

— Куди?

— По зільника! Я не можу йому допомогти, — вона кивнула на Боримисла. — Він помре без допомоги. Просто помре.

— От здуріла на старості років! Тьху на тебе! — Дід спересердя плюнув на землю. — Мов той реп'ях: як вчепиться, то вже надовго. Сиди! Я піду…

— Тут все, як ти любиш: сальце, хліб, цибулинка. І твоя тепла куфайка.

Дідові очі сердито зблиснули, він хотів щось сказати, та лише мугикнув.

— Що ти сказав? — ховаючи усміх, спитала вона.

— То це ти мені харч збирала?

— А то кому? — І весело засміялася.

— Ет, знаєш, як облупленого… — тихо і навдивовижу лагідно сказав дід.

— А то! Скільки вже разом, діду? Років з п’ятдесят буде?

— Шістдесят… — поправив він і вийшов із землянки.

Радмила ж повернулася до Боримисла. Протерла біле, рясно вкрите краплинами поту обличчя:

— Ну ось, скоро дід вернеться з підмогою. І все буде добре… Все буде добре… Ще день-два. Дід знайде зільника, той повідомить Ахрумана, нашого повелителя…

Боримисл різко підвівся з постелі, вхопився за її плече. Вона скрикнула від болю.

— Не треба зільника! — прохрипів він. — Не треба Ахрумана… Він не повинен… знати…

Потому ще кілька разів, мов крізь сон, пробурмотів:

— Не можна… Ахруману… не можна… Загину… Я мертвий… він думає… я мертвий… Не можна… — і затих.

Радмила прожогом кинулась надвір. Озирнулася. Побігла слідом за дідом.

«Він не міг далеко відійти,» — подумала.

Пробігла трохи, а тоді спинилася. Зрозуміла: не наздожене. Тоді набрала у легені повітря, і крикнула:

— Вла…

Чиїсь цупкі руки вхопили її ззаду і затулили рота: