Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Жінка рішуче пішла лісом, мовляв: ходи за мною! На галявині зупинилася.

— І де ж він?

— Та он, під кущем.

Кремезний чолов'яга. Весь у чорному. З сивим волоссям. Він ледве дихав, заплющивши очі, й навряд чи щось чув… Жінка відкрила пальцями повіки: очі були затуманені… Огляд перервало бурмотіння старого:

— Чуєш, Радмило…

— Що?

— Може, лишимо його? Га?

— Давай сюди волок! І помагай.

Старий скрушно захитав головою і пробурмотів:

— Треба було його добити… Але нічого, це ми влаштуємо…

— Що ти сказав? — перепитала стара.

— Та кажу, що важкий він!

— Впораємося. І не таке вантажили, — усміхнулась вона. — Ану, схопили! Потягли! Пускай! Х-хух… А таки важкий!

— А я що казав? Спину не надірвала? Бо мені щось вже стріляє…

— А в голові не стріляє? Ну ж бо, Владо, потягли! Стріляє йому! А як з рибою цілісінький день у холодній воді баблятися, то не стріляє?! Раз, два, потягли…

У такий спосіб, кілька разів перепочиваючи, двоє старих дотягли пораненого до хати, за яку слугувала простора і глибока землянка, майстерно накрита спочатку гіллям, потім рівними тугими рядами сухого очерету. Посередині — відкрите вогнище, яке давало тепло і світло. Дим від багаття стелився по всій землянці, випікаючи очі, а лиш потім витягався крізь прямокутний отвір у стелі.

Дорогою поранений не ворушився, лише тихо-тихо дихав. Щойно ж дісталися землянки й поклали його на лежак, встелений сухим листям, заметався, застогнав, забурмотів, тягнучи руки до чогось невідомого. «Русано!» — закричав раптом він. «Русано! Русано!»

Стара поклала теплу шорстку руку йому на чоло:

— Ну, ну, заспокойся. Все буде гаразд. Ось вилікуємося, одужаємо і підемо до нашої Русани, — заговорила, як до малої дитини.

Чи то від доторку баби Радмили, чи то від її м’якого тихого голосу поранений заспокоївся. Пелена спала з очей. Дивився осмислено й вочевидь намагався зрозуміти, де він. Спробував підвестися, скрикнув від болю й знепритомнів.

— Мерщій, старий, розводь вогонь, грій воду. Треба рану промити і роздивитися.

Дід Владо кинувся виконувати вказівки, раз-по разу стурбовано позираючи на пораненого. Коли землянка нагрілася, закипіла вода, старі обережно роздягли воїна, промили рану і перев’язали чистим ганчір’ям. Самого вкрили теплою ковдрою. Дихання стало рівне і глибоке.

— Буде жити, — зітхнула стара, а дід невдоволено буркнув і пішов лагодити сіті.

Холод. Темрява. Холод. Темрява.

Суцільний морок. Під ногами щось вологе і слизьке. Руки торкаються льодяного каміння. Від холоду не сховатися.

Вони забрали весь одяг. Весь! Схопили грубими лапами, двоє тримали, третій зривав одяг. В холоді вона краще збережеться! Ха-ха-ха! Вони гиготіли і волокли її, волокли…

Тиша. Хочеться щось сказати. Розкриваєш рота — ані звуку. Горло задерев’яніло. Болить. Навіть дихати боляче. Але треба. Ніс закладено, немов кляпами забито. Доводиться весь час розтуляти рота, щоб дихати. Щоб жити. Вдихати холодне повітря, видихати пару, яка осідає на кінчику носа великою краплею й висить, висить, поки не зірветься вниз…

Стояти важко. Босі ноги замерзають, і їх уже не відчуваєш. Тоді доводиться розтирати задубілі пальці. Терти до болю, до крові — щоб лише не відмерзли. А тоді знову ставати на ноги, бо холод починає повзти сідницями, спиною й сягати голови. Думки замерзають, і хочеться спати… спати… спати…

Не можна спати. Встати! Ходити! Бігати! Хутчіше. З підскоком, глитаючи ротом кусні повітря, долаючи дряпання у горлі і судоми в ногах. Рухатися! Рухатися! Рухатися!

Але так хочеться спати…

Біль ущухав, варто було бабі Радмилі з'явитися в землянці. Не хотілося думати ані про Ахрумана, ані про боротьбу добра і зла… Теплі Радмилині руки робили перев’язку… Вона так нагадувала когось близького, до щему рідного… Може, матір? Матір, яку він давно покинув, забув… Чи