Читати книгу - "Родовичі"

Повільно рушив, надів шолом, зупинився перед печенігом, тінь від якого сховала його. «Що ж, прохолодніше буде махати мечем», — усміхнувся Перегудя.

І ясно стало перед очима Перегуді, розвіявся кривавий туман, а печеніг усе ще водив по небу безтямним поглядом, ніби вишукуючи там степового орла — покровителя орди.

— Не буде його, згинув він, як згинеш і ти! — гукнув Перегудя і змахнув мечем.

Ударив лише впівсили, випробовуючи і себе, й супротивника. Ординець сахнувся, заточуючись, виставив перед собою шаблю. Русич тільки цього й чекав, бо присів і кресонув знизу, забиваючи йому дихання. З широко розкритим, ротом, зі схлипуванням хапаючи повітря, велетень ледве встигав відбивати удари, що сипалися на нього, здавалося, зусібіч. Навіть зверху, з неба, хоч він і підпирав його головою.

Трохи оговтавшись, теж заходився вимахувати шаблюкою, але вся його сила висвистувала марно, бо тисяцький то спритно ухилявся, то підставляв свого меча.

А Перегудя ще й на кпини брав:

— Гони на мене вітер, гони, а то мені дуже спекотно! Молоти шаблею, ординцю, вибивай із землі куряву… Тобі б траву нею косити, пів-степу копицями встелив би…

У напруженому чеканні стежили обидва війська за битвою своїх богатирів. Спочатку бій споглядали мовчки, а згодом почулися вигуки, галасливі й збуджені. Та якщо голоси русичів лунали з кожним разом радісніше й гучніше, то з-поміж кочівників вихоплювалися лише зрідка пронизливі скрики. То один, то другий зривали коней з місця, вихором кружляли навколо супротивників, щось вигукуючи та вимахуючи нагаями. Здиблювали коней, наче наміряючись кинути їх на київського тисяцького. Тоді Росько злякано озирався на Торкайла. А той лише кивав і напинав тугого лука, готовий будь-якої миті стрілою збити з коня нападника.

Та побоювання їхні були даремні, бо до богатирів ніхто не смів підступити. Рубалися так завзято, що й скелі порозбивали б, перетовкли б на порох. Якби небо пригнулося до землі, то і його пошматували б.

Росько аж злякано глянув на небо, чи є воно там, чи тримає на своїх невидимих ланцюгах денне світло?

Нікуди воно не поділося, синіло над ним у високості. Сонце сяяло й гріло, лише іноді мовби виплескувались з нього сліпучі хвилі. Від цього по воді, крутих схилах берега, грізних лицях войовників перебігали плями. І все навколо то світлішало, то розпливалось у хисткому мареві…

У смертельному поєдинку змагалися русич і печеніг. І не видно йому кінця, бо не могли здолати один одного. Дивувався Росько, скільки сили й завзятості мали ці двоє чоловіків, що ставало аж моторошно. Клаптик берега, на якому звела їх доля, густо скропили своєю кров’ю, перемішували її з землею, і кожен витоптував у траві свою червону стежку.

Вони примірялись один до одного, лякали несамовитістю бойових вигуків, вибирали місце, куди б найвразливіше ударити. Вистежували, нападали, ухилялися і не відали того, що за кожним з них скрадалася смерть, хижо шкірила зуби, дихала в обличчя.

Перший відчув її подих печенізький богатир, бо на мить застиг у засліпленні. Невидющими очима втупився перед собою. Що виділося йому? Пітьма, чорна безодня без кінця і краю? Ще встиг помітити сліпучий промінь, що летів із свистінням йому просто в очі, але ухилитися не встиг. Меч русича упав йому на голову, кидаючи в забуття.

Ординець схитнувся, смерть схопила його могутнє тіло, вигинала, скручувала, і він борсався, намагаючись вирватися з її чіпких обіймів. Кілька разів вона звалювала його в траву, і Росько аж очі заплющував, бо це ж дуже страшно, коли такий дужий чоловік лежить на землі, мов зрубане дерево. Та коли глянув на нього знову, здивувався, бо той уже стояв, широко розставивши ноги. Потім посунув на русича, страшний, закривавлений, і смерть угніздилася на вістрі його меча…

Перегудя теж сторопів, угледівши напасника перед собою, дивуючись тій силі, яку знову зібрав він у собі. Мусив боронитися, тому теж рушив назустріч. Водночас зблиснули мечі, потім схрестилися, брязнули і… навпіл. Тоді схопилися богатирі голіруч, ламаючи один одного. Не втрималися на ногах і покотились у траву. Вони шматували одяг, гнули кольчуги, які так скреготіли на них, мовби точив об камінь зуби страхітливий звір. Сплелися у великий клубок, стогнали й гупали тілами об землю, аж вона стогнала.

Потім враз вони затихли, стискаючи один одного в дужих обіймах. Лежали нерухомою купою, і ніхто не наважувався наблизитись до них. Тільки столочена трава випростувалась і червоні краплі скочувалися з стеблин…

Та ось ворухнувся хтось, повільно підвівся — це був Перегудя. Обвів очима місце поєдинку, знайшов уламок свого меча, довго йшов до нього, потім підняв, стиснув у руці й підняв над головою.

І радісним криком вітали його перемогу руська дружина, київський люд на вежах града.

А Перегудя дивиться на хана. Втома гне його донизу, рани вогнем печуть, але він тримається рівно, в очах іще жевріє завзяття:

— Не збороти, степовий хане, нашої сили! То що, триматимеш своє слово чи будемо битися? Чого мовчиш?.. — Обернувся до Роська: — Гей, отроче, втлумач його по-їхньому!..

Молодий огнищанин умить опинився поруч з тисяцьким і переказав його слова ханові. А сам аж пританцьовує, обпікає степовика поглядом.

Почувши слова руського воєводи, Куря ледь утримався на коні. Схопився за свою криву шаблю. Та щось ніби під руку штовхнуло, бо зірвав її з пояса і кинув у траву.

— Відступлю од Києва!.. Піду в степи, не буду більше воювати Руської землі…

Від цих слів присмиріли печеніги, їх ніби і менше стало, бо збилися докупи. Тільки очима поблискують, а в них і невдоволена жадібність, і затаєний острах перед гострими