Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

Стенувши плечима, він пішов до інспекторської.

— Що нового, хлоп'ята?

Вони дивилися на нього так само, як бармен Франсуа. Люка підвівся.

— Ще один наліт на ювелірну крамницю…

— Візьмися за цю справу, якщо хочеш… Перед очима в нього досі все пливло.

— І, будь ласка, подзвони моїй дружині… Скажи, що обідати я не прийду… Нехай принесуть кілька бутербродів та пива…

Співробітники навіть не питали, що сталося. Та й що він міг їм відповісти, коли сам досі нічого не знав? Уперше в житті його звинувачували в порушенні закону, і він мусив виправдовуватися.

Мегре навстіж одчинив вікно, зняв піджака і важко опустився в крісло. На столі перед ним рядком лежали шість люльок, кілька нерозгорнутих досьє, документи на підпис.

Взявши найбільшу люльку, Мегре неквапливо натоптав її і запалив. Сьогодні навіть улюблений тютюн був гіркий на смак. Скривившись, комісар підвівся і дістав із кишені копію протоколу, яку дав йому префект.

Заради того, щоб записати свідчення юної племінниці пана Жана-Батіста Пріера, на бульвар Курсель погнала спеціально стенографа, певно, когось із інспекторів. Цікаво, з якого відділу?

«Головний доповідач Державної ради…» Мегре невиразно пригадав напис «Державна рада» над монументальним порталом одного з будинків на площі Пале-Рояль. Цей орган посідав важливе місце в урядовій ієрархії, але, як і більшість французів, комісар не мав жодного уявлення про його функції.

Зітхнувши, він дістав із шухляди довідник, з якого дізнався, що обов'язком Державної ради Французької республіки є стежити за конституційністю законів і розглядати скарги цілих громад та окремих громадян на державу.

Функції головного доповідача полягали в тому, щоб розглядати ці скарги та доповідати про них Державній раді зі своїми пропозиціями.

«Свідчення мадемуазель Ніколь Пріер, 19 років, студентка, мешкає у свого дядька пана Нїана-Батіста Прієра, головного доповідача Державної ради, бульвар Курсель, 42. 9 год. 30 хв. ранку».

Він одразу пригадав цей великий сірий будинок навпроти парку Монсо з великими порталами, з шерегами чорних лискучих лімузинів на подвір'ї, з одягнутими в уніформи консьєржками, ледачими й неприступними, немов, той черговий префектури.

«Увечері минулого понеділка, одразу після вечері, я вийшла з дому і подалася до моєї подруги, Мартін Буе, доньки лікаря, що мешкає на бульварі Сен-Жермен. Оскільки машина була потрібна моєму дядькові, я поїхала в метро…»

Мегре робив нотатки. Напередодні після вечері він разом із жінкою дивився телепередачу, навіть не сподіваючись, що на нього чекає якась халепа.

«Вдома у Мартін ми кілька годин слухали нові платівки, які їй подарували на день народження. Мартін шалено любить музику. Я теж. Але менш, ніж вона».

Як це по-дівочому невинно і цнотливо! Дві юні подруги зустрілися, щоб послухати музику… Яку саме? Ха-ха? Модні пісеньки? Джаз?

«Ми попрощалися близько пів на дванадцяту, і спершу я хотіла була вже повертатися в метро. Та, опинившись на вулиці, я раптом передумала і вирішила трохи прогулятися пішки, подихати свіжим повітрям після денної задухи…»

На мить в його уяві постала картина: шикарний салон в апартаментах головного доповідача на бульварі Курсель і молода дівчина, яка з поважним виглядом диктує запобігливому інспекторові свої свідчення. Кругленькі, прилизані фрази немов запозичені із шкільного твору на задану тему. Цікаво, чи був при цьому її дядечко? Чи не виправлялося, чи не перероблялося наново це її писання?

«Незабаром я звернула на вулицю Сени, що вела до набережної. Я страшенно люблю прогулюватися набережними, а надто вночі… І тут я згадала, що залишила у Мартін дві платівки, які принесла була з собою, щоб прослухати.

Мій дядечко має звичку рано лягати спати, бо встав теж із сонцем. Ідучи з дому, я знала, що він мав повернутися за годину. Отож, певно, він уже спав. Коли б Мартін раптом подзвонила мені, щоб нагадати про платівки, вона безперечно його розбудила б. Я понад усе боялася цього».

Що було цілком можливо. Все було можливо — Мегре зараз знав це краще, ніж будь-коли. А втім, це місце звучало вже не так переконливо, «к початок свідчення.

«Я зупинилася перед невеличкою старомодною кав'ярнею з цинковим шинквасом, шістьма дерев'яними стільцями, однією лампочкою під стелею. На вивісці було написано: «Кав'ярня «Затишок». Біля вітрини з газетою в руках сидів хазяїн. Я зайшла».

Десь зараз тут мав з'явитися Мегре. Цікаво, як саме виведе вона його на сцену? Напередодні саме в цей час він мирно спочивав, не сподіваючись лиха, поруч із пані Мегре.

«Я одразу попросила телефонний жетон. Хазяїн знехотя підвівся, немов був невдоволений з того, що його потурбували. Я замовила каву і зайшла до кабіни.

Якийсь час ми розмовляли з Мартін по телефону. Вона запитала, де я. Я відповіла, що дзвоню із чудової кав'ярні, геть як за давніх часів, і що для цілковитого затишку в ній бракує лише кота… А втім, тут з'явився й кіт — великий, смугастий, схожий на тигра… Вона хотіла йти до мене, але я відрадила її, сказавши, що нені час повертатися додому».

Тонким нюхом слідчого Мегре відчув, що десь тут правда змішувалася з брехнею. Звичайно, вона дзвонила своїй подрузі — це можна було легко перевірити. Правда Й те, що вона заходила до кав'ярні «Затишок», бо саме там зустрів її Мегре трохи згодом. Отже, вона дзвонила двічі — раз до Мартін, другий — до нього.

Але поки що дівчина говорила про один жетон. Цікаво, чи згадає вона про другий?

«Ми пробалакали хвилин десять, можливо,