Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

Так минула ніч і настав ранній ранок.

Жінка збагнула це не враз, а коли нарешті зрозуміла, що час невблаганно рухається — незабаром зійде сонце й покличе до страшної праці царського ката, в неї запаморочилось у голові.

Вона спробувала підвестись, але ноги зрадливо підломилися. Жінка полежала долі, й коли світ перестав крутитися перед очима, поволі звелась і дуже обережно подибала до дверей. Та вже за ворітьми дому їй раптом здалось, ніби вона проспала дану їй земним і небесним царем щасливу змогу. До царського палацу жінка просто бігла — серце мало не вискакувало з грудей, — за палацом раптом спинилася й завагалась, а тоді поза мурами його побігла не до царських в'язниць, куди вже навряд чи був смисл бігти, а на міське торжище, бо все мало відбутись там.

Коли жінка прибігла на торг і розглянулася, то її розібрав ще дужчий страх: майдан стояв зовсім порожній...

Лише по довгій хвилі до неї дійшло, що вона з переляку з'явилася надто рано. Жінка щодуху майнула до царських в'язниць.

Ката не було на вчорашньому місці. На серці стало ще тривожніше, вона підскочила й заходилась гатити кулачками в колоди кутих мідними смугами кедрових дверей.

Це тривало хтозна-скільки, потім двері з рипінням розчинилися й на порозі став кат.

— Чого лементуєш? — запитав він. — Зважилася, кого забрати додому? — Жінка не зразу відповіла, й він поцікавивсь: — А срібняка прихопила? Воно й два срібняки не зашкодили б, бо який же мені буде з того всього зиск?

Жінка нарешті збагнула страшну правду цього слуги злого бога, зняла з руки найважче наруччя й кинула йому під ноги — аж задеренчало на камінні. Кат заворожено дивився на важке золоте кільце, яке обкотилося кругом його ніг тричі й слухняно вляглося біля лівого чобота, мов лагідне безпорадне кошеня. Він підняв його й довго дивився на химерні візерунки золотого карбування, аж поки з очей його побігла вода, лишаючи на щоках криві блискучі доріжки, що всотувались у зарості кучерявої бороди.

— Та за таке... та за таке я ладен подарувати життя всім твоїм родичам, — пробелькотав він.

Але то було тільки не варте мідяка порожнє слово. Кат одчинив перед жінкою важкі двері царських в'язниць.

Там було, як і вчора, поночі, але жінка несвідомо збагнула, що всередині вже нікого нема. Вона крикнула й кинулась кудись бігти, сама не знаючи куди, та кат ухопив її за край одежини.

— Живі вони ще, без мене нікуди не дінуться! — сказав він. — Їх повезли на торжище.

Жінка знову кинулася була бігти, та кат і цього разу все збагнув:

— Ти йшла цією вулицею, — кивнув він ліворуч, — а їх повезли тією, через те ти їх і не зустріла. Без мене сьогодні не обійдуться, сьогодні я тут головний, найголовніший, шахіншах!

Оті сльози розчулення, що забриніли були в нього на очах, уже висохли, кат знову став самим собою, певний своєї значимості й ваги. Тепер він зверхньо дивився на приголомшену горем жінку й поблажливо посміхавсь до неї, мов дорослий до малої недорікуватої дитини.

— Ну, біжи на ринок! — підтрутив він її. — Їх до страти триматимуть у льодовні. А як збереться чимало народу й принесуть на ношах найяснішого, тоді гукнуть і мене. А я тим часом збігаю додому — не люблю робити свого діла натщесерце...

Він справді покинув її під навстіж розчиненими царськими в'язницями й упевненим кроком людини, попереду в якої важлива й відповідальна робота, пішов у протилежний від ринку бік.

Жінка дивилася, мов зачаклована, аж поки його кремезна постать зникла за рогом, і тільки тоді побігла туди, звідки щойно прийшла.

Ринкова площа поволі оживала. Сьогодні тут мала панувати смерть, але в м'ясному ряду вже товклося кілька різників-греків. Греки ж розкладали тканини з Лідії та Кріту в шатрах та під навісами з конопляного полотна. Колись перси взагалі не мали ринків у містах, навіть у столиці. Батько персів цар Куруш якось вирішив був довідатися, хто такі греки й у чому їхня сила та слабість. Коли вивідники йому розповіли, що в грецьких містах найліпший майдан призначають для ринку, він зневажливо сказав: «Не варте поваги те плем'я, чиї мужі збираються посеред міста, щоб дурити один одного». Але Куруша вже давно не було на світі, світ відтоді змінився, а разом з ним змінилися й перські міста.

Тепер у найбільших містах Персії найкращі майдани також були зайняті ринками.

До Віндафрениної дружини підскочив хлопець років п'ятнадцяти з великим решетом раків у брудних від сухого мулу руках. Раки ворушили клешнями й лунко шелестіли.

Хлопець підняв раки вгору й завченими словами ринкового завсідника проспівав:

— Найкращі раки Хоаспу!.. Таке саме решето щойно взято до столу царя!..

Жінка його навіть не почула. Хлопець помітив дивний блиск у її очах, звернув увагу на багате вбрання та дороге скляне намисто на шиї, раптом здогадався, чого ця жінка прийшла на торг, і поперед нею побіг до льодовні.

Льодовня, в якій торговці зберігали м'ясо, була неподалік від торжища, за рядами царських комір. Коли жінка проминула комори, то не повірила своїм очам: перед льодовнею зібрався величезний натовп, але всі стояли й у мертвій тиші дивилися в той бік, де штрикала довгими списами вранішнє небо сотня царської сторожі.

Нещасна жінка кинулася в натовп і почала також мовчки прокладати собі ліктями дорогу. Дехто її грубо відштовхував, а дехто, впізнавши Віндафренину дружину, спочутливо пропускав уперед.

Бранців уже встигли позаганяти до льодовні, й це здалося жінці жорстокою несправедливістю: хіба можна так знущатися з людини, перш ніж позбавити її життя? Вона протислася до начальника