Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Так я думав спочатку. Але тепер мені здається, що йшлося про його роль як керівника хору. Справа надзвичайно складна, в ній перемішалися релігія, покарання за гріхи та людський голос.

— А ти знаєш, що він написав книжку?

— Ні.

Жансон підвівся й підійшов до книжкових полиць.

Зі спини він був схожий на старий сірий корінь, у який влучила блискавка, й він досі димів. Волокін відчув радість. Адже він зайшов до цього фахівця мимохідь, а обхідна дорога виявилася прямою.

Психіатр поклав на письмовий стіл невелику сіру книжечку — з того різновиду книжок, у яких сторінки треба розрізати самому. Волокін схопив її й сказав собі, що погано шукав у помешканні органіста. Ґетц, безперечно, мав удома кілька її примірників.

Чорними літерами заголовок проголошував:

— Ця книжка присвячена «Музичній пожертві» Йоганна-Себастьяна Баха, ти знаєш цей твір?

— Так. Згадайте: я був піаністом.

— А також чемпіоном із тайського боксу. Оце й подобається мені в тобі, Седрику. Розмаїтість твоїх обдаровань.

— Я ніколи не зміг реалізувати їх. Боявся.

— Навпаки. Ти зробив вибір, і ти ухвалив рішення. Ти обрав професію детектива. Це смисл твого життя. Якби ти дозволив мені висловитися як старому психіатру, я навіть сказав би, що твоє покликання само тебе обрало…

Волокін подивився на палітурку з грубого картону.

— Ви її читали?

— Звичайно. Ти ще не бачив? Тут — посвята…

Росіянин перегорнув кілька сторінок. Ґетц написав похилим і нервовим почерком:

Моєму любому Бернару-Марі,

Який більше, аніж будь-хто, знає:

За кожним словом стоїть пожертва,

А за кожною пожертвою

— прихований смисл.　

— Ти знаєш історію «Пожертви»?

Волокін гортав розрізані сторінки. Вони досі залишали ворсинки на пальцях.

— Я не дуже певен. Якась історія з королем Пруссії?

— «Музична пожертва», знаменитий твір BWV 1079, створений у той час, коли Бах жив у Лейпцигу. Того року Фрідріх Другий, король Пруссії, прийняв музиканта при своєму дворі й запропонував випробувати кілька клавішних інструментів. Фрідріх Другий був меломаном, який любив похвалитися тим, що він виконує і пише музику. Якось увечері король заграв Бахові на флейті власну мелодію й попросив музиканта, щоб той склав імпровізацію на цю тему. Бах сів за клавесин. Легенда розповідає, що він грав без перерви, щоразу додаючи до імпровізації один голос. У такий спосіб дійшов до контрапункту в шість голосів, не написавши жодної ноти.

— Потім Бах записав їх.

— Того ж таки вечора. Бах мав на думці зробити подарунок суверенові. Протягом усієї тієї ночі він записував свої музичні фантазії. Канони, фуги, одну сонату й кілька річеркарів…

Спогади заворушилися в пам’яті Волокіна, не утворюючи чогось чітко вираженого.

— Річеркар: це різновид фуги, чи не так?

— Це її попередник. Контрапунктна форма, менш опрацьована. У Франції цю форму музичного твору називають «решерш». Її можна знайти в репертуарах для органів епохи високого бароко…

Волокін подумав про Йоганна-Себастьяна Баха. Він уникав, мов чуми, вокальної музики німецького метра, але завжди, коли випадала нагода, грав на фортепіано прелюдії та фуги з Добре темперованого клавіру. То був справжній шедевр. Прелюдія і фуга для кожної тональності. І завжди фінальний акорд у мажорі. Бо великий музичний твір завжди має завершуватися в ореолі Бога…

Щоразу, коли Волокін грав твори Баха, без педалі, сухо й уривчасто, чиста втіха пробігала під його пальцями. Музичні лінії перетиналися, розходилися, перепліталися, утворювали мотиви, гармонізувалися, сплітаючись у щось інше, понад голосами. Для нього ці контрапункти були самим матеріалом сентиментальних спогадів, станами його душі в кожен із періодів життя. Фуга в ре-мінор. Його перше кохання. Прелюдія в сі-бемоль. Його перший затриманий. Фуга в до-мінор. Чекання телефонного дзвінка, який ніколи не пролунав…

— Седрику, ти мене вже не слухаєш…

— Пробачте.

— Я розповідав тобі про річеркари…

— Так.

— Парадоксальний факт полягає в тому, що Бах називає «річеркарами» у своїй «Пожертві» твори надзвичайної складності, які не мають нічого спільного зі звичайними річеркарами. Насправді, він має підставу застосовувати це слово.

— Яку підставу?

— У нього виникла ідея про акровірш. Про фразу або слово, що утворюються з перших літер послідовно вишикуваних інших фраз або слів. Коли, наприклад, перша літера кожного слова у фразі…

Волокін не розумів, до чого Жансон веде.

— Бах, — провадив психіатр, — у присвяті королю написав латиною: Regis Iussu Cantio Et Relique Canonica Arte Resoluta, що означає: «Музика, складена за наказом короля, і доповнення до неї визначені правилами мистецтва канону»: «R.I.C.E.R.C.A.R.». Назва твору міститься у присвяті, ти зрозумів?

— Навіщо ви все це розповідаєте мені?

— Саме про це Ґетц пише у своїй книжці. І у більш загальному плані про те, що приховано існує в лоні музики. Він знаходить інші акровірші у творчості Баха. Суто музичні. Наприклад, англо-сакси та німці позначають ноти музики літерами алфавіту згідно з традицією, успадкованою від античної Греції. Таким чином, мелодія може позначати слово. Бах писав контрапункти, що відповідали його прізвищу, літери якого В.А.С.Н. давали музичну фразу з послідовності нот «ci-бемоль, ля, до, сі».

— Даруйте, — урвав його Волокін. — Але я все ще не бачу зв’язку з…

— Ти знаєш, чому Вільгельма Ґетца вбили?

— Точно не знаю.