Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Агнесо, в мене для тебе дві новини...

Вона підвела голову. Його очі в напівтемряві сповненої парою кабіни дивно заблищали.

— По-перше, я не Едвард.

— Я знаю.

Він аж здригнувся.

— Але... Ну, гаразд. Мене звати Данило. По-друге, я — з іншого світу. Тобто не звідси. Ти навряд чи зможеш у це...

— В нашому будинку є перехід,— прошепотіла Агнеса.— І ти прийшов крізь нього. Ти — двійник мого кузена, так?

— Звідки ти знаєш?! — від подиву його голос захрип.— Неможливо...

— Той чоловік з феротипу... Ти питав про нього. Він намагався переконати мого батька, що наш будинок треба вивчати, що там є... як це... портал.

Раптом Агнесину увагу привернуло дивне сяйво за склом ілюмінатора. Вона придивилася — й тієї ж секунди скам’яніла від жаху.

— В мене для тебе теж є новина,— насилу вимовила вона.— За нами женеться весь Леобург.

Місто, її рідне й любе місто, що залишилося далеко позаду, палахкотіло сотнями вогнів. На будівлі в’язниці істерично вили сирени. В небі над Леобургом з’явилося кілька чорних еліпсоїдів з голчастими «плавниками», світло їхніх прожекторів було спрямоване на їхній дирижабль. Переслідувачі наближалися з загрозливою швидкістю. Агнеса затремтіла. От і кінець.

— Це «акули»! — скрикнула вона й указала в бік міста.

— Більше схожі на тунців,— усміхнувся Едвард.

— Даремно жартуєш... ми не втечемо! Це спеціальний загін, у них найкраща техніка!

— Дурниці, в нас непогана фора,— її «кузен» похитав головою і став оглядати прилади на панелі управління.— Вони летять не швидше, ніж ми.

— Удвічі швидше! — схлипнула Агнеса.— Батько розповідав, що в них газові мотори, а не парові, як у нас!

— Елітні такі, чи що? А, це вони ходять у скафандрах з акулячими мордами?

— Не кепкуй!

— І не думав. Бачив їхню спецоперацію в Академічному,— він припав до вікна.— Гм-м... вони й справді наближаються...

Цієї миті повітряний корабель здригнувся й зненацька нахилився вперед. Агнеса вдарилася спиною об дошку приладів. Почулося сичання й легкий сплеск.

— Що це?!

— От дідько! Вони вистрелили! — Едвард припав до ілюмінатора.— В нас величезна діра в балоні!

Її рятівник витер рукавом чоло, його погляд забігав по панелі керування. По корпусу продовжували стріляти. Кулі з тріскотом ударялися об дерев’яні стіни гондоли, ляскали по балону, десь угорі було чути гучний свист.

— Дивися, тут компас. Судячи з нього, ми летимо на південь. Що там на південь від Леобурга?

— Нейтральна зона... Ліс... суцільний ліс...— Агнеса похитала головою.— І десь там... є озеро Телубін.

Куля прошила обшивку просто над їхніми головами.

— Те, що треба! — підхопився прибулець.— Озеро нас влаштовує!

Він протер запітніле скло над панеллю і раптом радісно вигукнув:

— Здається, я його бачу! — він схопив Агнесу за руку.— Дивись! Он, щось блискуче між пагорбами! Ми вже близько!

Ще одна куля ляснула по панелі приладів. Агнесине серце так калатало, що, здавалося, от-от вирветься з грудей. Вони з Данилом (чи як там звати цього прибульця?) втупилися в панель керування.

— Це не складніше за авто на механіці,— він перевів важіль біля основи штурвала в інше положення й поклав її руки на штурвал.— Стеж за альтиметром і крути штурвал. Отак. Трохи праворуч — повертаємо, потім по прямій. Ми дуже швидко знижуємося, але твоя задача — вести дирижабль до озера.

Він дістав з-за пояса револьвер.

— А я поки що попсую нерви вашим «акулам». Вони вже достатньо близько.

— Що ти вигадав?!

Її рятівник мовчки влаштувався біля ілюмінатора. Агнеса більше не могла відволікатися. Озеро сяяло сріблом у світлі місяця, що прорвалося крізь хмари, і стрімко наближалося, збільшуючись у розмірах. Невдовзі з суцільної чорної маси внизу виокремилися дерева: сосни, ялини, дуби, а ще берези, що яскраво біліли в темряві. Агнеса натиснула на штурвал, але він не піддався. Ще раз, і ще. Його заклинило? Від переляку дівчина затремтіла й навмання схопилася за один з важелів. Він піддався за один дотик. Нагорі знову засвистіло, дирижабль різко нахилився. Данило не втримався й стукнувся об борт. Револьвер вислизнув з його руки, покотився й випав у відчинений люк.

— Блін, Агнесо! — вигукнув її рятівник.— Треба ж попереджати!

Матір Божа... Тепер вони беззбройні! І все через неї!

Агнеса обернулася до оглядової щілини над дошкою приладів, але побачила лише нескінченну темряву.

Дирижабль раптом затрусився, під гондолою почувся хрускіт.

— Дерева! — крикнув Данило.— Ми майже на землі!

Він кинувся до Агнеси й схопив її за руку. Смикнув за важіль, мотори важко заревли, пара сповнила кабіну вщерть. Данило підтягнув Агнесу до люка.

— Набери повітря.

— Едварде... тобто... Даниле, я маю попередити...

— Озеро просто під нами! Стрибаємо в люк за моїм сигналом!

— ...що я не вмію...

— Один... два...

— ...плавати!

— Три!

У вухах засвистів вітер. Кілька секунд Агнеса не відчувала ані рук, ані ніг, тільки в’язку слабкість. Від удару об поверхню озера тіло пройняв різкий біль, дихання збилося. Холод, бризки, вода — крижана вода скрізь, у вухах, у роті, у носі... Агнеса не могла дихати, не могла розплющити очі, не могла крикнути. Жах стиснув горло. Рука Едварда відпустила її руку. Ця ніч усе-таки стала останньою в її житті.

Щось боляче ляснуло по щоці.

— Агнесо!

Вона схлипнула. Вода досі хрипіла й булькала у неї в горлі, вона не могла вдихнути.

— Агнесо, ну будь ласка! Розплющ очі!

Її перевернули набік і стукнули по спині. Вода ринула з рота, й Агнеса почала надсадно кашляти. Її обійняли, та так міцно, що нарешті можна було повірити: вона досі жива.

— Де ми?..

В голові проясніло. Пахло хвоєю та вільгістю.

— На березі,— Данило підняв її на ноги.— Ходімо, швидше!

Вгорі почувся свист і гуркіт моторів. На тлі нічного неба ковзнули три тіні. Втікачі припали до мокрої глини й завмерли.

— «Акули»? — стривожено запитала Агнеса.— Вони ще тут?

— Так-так,— закивав Данило.— Біжімо!

Вони заглибилися в гущавину. Дерева кружляли в чорній круговерті, звуки лісу наповнювали навколишній простір, переслідували їх, мчали слідом... Вітер знову свистів у вухах, а дух перехоплювало від страху. Едвард стискав її руку й тягнув за собою вперед, але за якийсь час Агнеса відчула, що ноги нестерпно тремтять від напруги, а кожен крок дається з неймовірним зусиллям.

— Зажди... Більше... не