Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

– Які шанси, що ми натрапимо на пастку? – запитав Джим.

– Охуєнні, капітане, – докинув Амос. Він слухав розмову з торпедного відсіку, намагаючись зламати захист невеличкого термоядерного реактора, що живив одну з шести торпед, щоб вивести його в надкритичний режим. Працювати з головним реактором, зважаючи на знятий захист, було занадто небезпечно.

– Наомі, мені справді дуже потрібен той сейф з нотатками дослідників і зразками, – попросив капітан.

– Ти не знаєш, що всередині, – втрутився Міллер, а потім засміявся: – Звісно, там саме воно. Але воно нам не знадобиться, якщо ми підірвемося, або, що гірше, якщо шрапнель, вкрита тим блювотинням, наробить дірок у наших чудових костюмах.

– Я розберуся з цим, – Голден дістав з кишені скафандра шматок крейди і намалював кільце по корпусу навколо сейфу. – Наомі, зроби маленьку дірочку і перевір, чи можемо ми вирізати усю частину переборки та забрати з собою клятий сейф.

– Тут мова про половину стіни.

– Окей.

Наґата насупилась, потім знизала плечима, потім посміхнулась і нарешті кивнула однією рукою:

– Ну нехай. Думаєш передати це Фредовим людям?

Міллер ще раз реготнув сухим полишеним гумору скрипом, чим змусив Голдена напружитись.

Поки вони чекали, що Амос з Наомі виконають роботу, детектив раз по раз переглядав відео, як Жулі Мао б’ється з викрадачами. Капітан непокоївся, що Міллер зберігає ці фрагменти в голові. Паливо для якоїсь майбутньої дії.

– Марс поверне вам життя в обмін на це, – сказав детектив. – Я чув, що якщо ти заможний, то Марс може стати приємним місцем.

– До дупи заможність, – висловився Амос, працюючи десь унизу, – вони нам пам’ятників наставлять.

– У нас домовленість з Фредом: він має перебити наші будь-які сторонні контракти, – сказав Голден. – Звісно, це не те щоб контракт…

Наомі посміхнулася й підморгнула Голденові:

– То що ж це, сер? – її голос когось кумедно копіював. – Герої АЗП? Марсіянські мільярдери? Почнемо власний біотехнологічний бізнес? Що ми тут робимо?

Голден відштовхнувся від сейфу і поплив до шлюзу і різака, що разом з іншими інструментами чекав на них там.

– Ще не знаю, – відповів він. – Але звісно, мати вибір – це завжди приємно.

***

Амос знову натиснув кнопку. Нових зірок в темряві не з’явилось. Радіаційні та інфрачервоні сенсори мовчали.

– Там мав бути вибух, вірно? – запитав Голден.

– Курва, так, – сказав механік і втретє натиснув кнопку на чорній коробці, яку тримав у руках, – це ж не точна наука абощо. Ці ракетні двигуни прості, як ріг будинку. Просто реактор без задньої стіни. Неможливо точно передбачити…

– Це не ракетна наука, – засміявся Голден.

– Що? – перепитав Амос, готовий розлютитися у відповідь на глузи.

– Ти ж знаєш цю фразу – «це не ракетна наука», – пояснив капітан, – типу «це не складно». Але ти справді ракетний науковець, Амосе. Ти працюєш з термоядерними реакторами і двигунами космічних кораблів, заробляючи цим на життя. Пару сотень років тому люди б вишикувались у чергу, аби віддати тобі своїх дітей в обмін на твої знання.

– Що за ху… – почав було Амос, але зупинився, коли нове сонце з’явилося і швидко згасло за вікном кокпіту. – Бач? Я ж, бляха, казав тобі, що воно спрацює.

– Ніколи не сумнівався, – сказав Голден, ляснув Амоса по м’язистому плечі і почав спускатися по драбині до корми.

– То що це за лайно було? – запитав Амос сам у себе, бо Голдена там вже не було.

Джим рухався крізь місток. Крісло Наомі стояло пустим: він наказав їй відпочити.

До палуби був принайтовлений сейф з корабля-невидимця. Вирізаний зі стіни, він здавався більшим. Чорний і переконливо надійний. Контейнер, де зберігається кінець Сонячної системи.

Голден підплив до нього зверху і тихо мовив: «Сезам, відкрийся».

Сейф проігнорував його слова, але відкрився люк, і Міллер заштовхнув себе у відсік. Він змінив скафандр на несвіжий спортивний костюм і вічний капелюх. Щось в його погляді робило перебування Голдена в одній компанії з детективом некомфортним. Цього разу сильніше, аніж зазвичай.

– Агов, – привітався капітан.

Міллер лише кивнув у відповідь, штовхнувся до робочих постів, потім пристебнувся до одного з крісел і запитав:

– Ми вже обрали напрямок?

– Ні. Я запропонував Алексу прорахувати декілька можливостей, але куди саме летіти – ще не вирішив.

– Уже дивився новини?

Голден похитав головою, потім рушив до крісел в іншому краю відсіку. Щось у Міллеровому обличчі примусило його охолонути.

– Ще ні, – відповів капітан, – що трапилось?

– Ти не викручуєшся, Голдене. Я це в тобі поважаю, щиро.

– Просто скажи мені, – попросив Джим.

– Ні, я мав це на увазі. Багато людей вірять у різні штуки. «Родина понад усе», але вони з зарплати знімають шльондру за півсотні. «Країна понад усе», але вони мутять з податками. Звісно, не ти. Ти кажеш, що всі мають знати все – і на Бога, твої слова не розходяться з ділом.

Міллер чекав, що він щось відповість, але капітан не знав, що саме. Промова була схожа на домашню заготовку. Варт, як мінімум, дати її завершити.

– Тож Марс допетрав, що то, можливо, Земля будує кораблі, які ходять без прапора. Котрісь із них здатні знищити марсіянський флагман. Закладаюсь, Марс забажає це перевірити. Тобто це ж Флот Коаліції Земля-Марс, одна велика щаслива гегемонія. Наводили лад у Сонячній системі разом майже століття. Командуючі ледь не спали разом. Тож це має бути помилкою?

– Окей, – мовив капітан, очікуючи.

– Тож Марс вирішив подзвонити, – продовжив Міллер, – тобто я, звісно, не знаю напевне, але десь так воно починалося. Дзвінок від якогось великого цабе з Марса до великого цабе на Землі.

– Може бути, – вставив Голден.

– Що, думаєш, Земля відповіла?

– Я не знаю.

Міллер простяг руку, повернув один з екранів, потім дістав файл зі своїм іменем і часом створення не пізніше аніж за дві години до цього. Відео було записане з марсіянського новиннєвого джерела і показувало нічне небо над марсіянським куполом. Рисочки і спалахи заповнили небо.

Рухома стрічка повідомляла, що земні кораблі навколо Червоної Планети раптом і без жодних попереджень відкрили вогонь по своїм марсіянським партнерам.

Рисочки в небі – то ракети. Спалахи –