Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Я мушу знати, звідки ти про це довідалася.

— Можливо, я розповім тобі. Колись, — сказала вона. — Я згадала про ці події лише для того, аби змусити тебе бути відвертим. Зараз маю намір поставити тобі кілька запитань, і твоє життя залежатиме від того, наскільки чесними будуть відповіді. Зрозумів?

— Вінто, — втрутився, не витримавши, я, — ти казала, що не збираєшся вбивати Люка.

— Це не в топі моїх невідкладних справ, — відрізала вона. — Але якщо він якось до них причетний, то потрапить туди.

Люк позіхнув і пробурмотів:

— Я розкажу тобі про блакитні камені. Наразі я не посилав жодного переслідувача, який би полював на Мерліна з цими блакитними камінцями.

— А Джасра могла запустити когось у такий спосіб по сліду?

— Цілком можливо. Не знаю.

— А що ти скажеш про тих, хто напав на нього минулої ночі в Амбері?

— Уперше чую, — сказав він і заплющив очі.

— Подивися сюди, — наказала вона, витягуючи з кишені блакитний ґудзик.

Люк розплющив очі й покосився на нього.

— Упізнаєш?

— Ні, — відповів, знову стуляючи повіки.

— І ти не плануєш жодного лиха для Мерліна?

— Це правда, — відповів Люк, і його голос зовсім потихшав.

Вона знову відкрила рота, але я сказав:

— Дай йому поспати. Він нікуди не дінеться.

Вінта нагородила мене злим поглядом, потім кивнула і мовила:

— Твоя правда.

— Отже, що збираєшся робити тепер? Убити його, поки він у відключці?

— Ні, — запевнила вона. — Він не бреше.

— Невже це щось змінює?

— Так, — констатувала Вінта. — На деякий час.

7

Я справді непогано виспався вночі, попри все, навіть попри віддалені собачі бої, що, відповідно, супроводжувалися виттям. Вінта не виявляла бажання продовжити нашу сесію запитань та відповідей, а я не хотів, щоб вона знову напосіла на Люка. Я вмовив її залишити нас і піти відпочити, а сам влаштувався на ніч у зручному кріслі, поклавши ноги на інше. Сподівався наодинці з Люком повернутися до нашої розмови. Пам’ятаю, як перш ніж заснути, я тихенько розсміявся, намагаючись зрозуміти, кому з них не довіряю менше.

Я прокинувся з першими променями сонця й першою хвилею пташиних суперечок. Кілька разів гарненько потягнувся й попростував до ванної кімнати. Не встиг я завершити вранішнє омивання, як почув, що Люк закашлявся й прошепотів моє ім’я.

— Якщо ти тільки не стікаєш кров’ю, зачекай хвилинку, — відгукнувся, витираючись рушником. — Принести тобі води? — запитав я.

— Так. Принеси трохи.

Перекинувши рушник через плече, я приніс йому попити.

— Вона все ще десь поблизу? — запитав Люк.

— Нема.

— Дай мені склянку і подивись у холі, будь ласка. Я впораюся.

Кивнувши, я віддав йому склянку з водою. Намагаючись не шуміти, повільно відчинив двері. Тоді вийшов до холу, перетнув його й зазирнув за ріг. Ніде нікого.

— Усе чисто, — прошепотів я, повернувшись до кімнати.

Люк зник. За мить я почув, що він вовтузиться у ванній кімнаті.

— Якого біса?! Я б тобі допоміг, — дорікнув йому.

— Я здатний відлити без сторонньої допомоги, — відповів той, заходячи до кімнати невпевненими кроками та притримуючись здоровою рукою за стіну. — Хотів подивитися, на що у мене стане сил, — додав він, опускаючись на край ліжка. Провів рукою собі по ребрах. — От лайно! Як же болить!

— Чекай, я допоможу тобі лягти.

— Дякую. Слухай, не кажи їй, що я можу трохи рухатися.

— Домовилися, — погодився з ним. — Заспокойся, полеж тихо.

Він покрутив головою і заперечив:

— Мушу багато чого тобі сказати, доки Вінта тут знову не намалювалась. А вона ось-ось з’явиться, можеш мені повірити.

— Ти в цьому впевнений?

— Так. Вона не людина і налаштована на обох нас більше за будь-який блакитний камінь. Із твоєю магією я незнайомий, але маю власну і знаю, що вона каже мені. До речі, я почав придивлятися до неї саме тому, що ти запитав, хто така ця Вінта. До речі, а сам ти вже її розкусив?

— Ні, не до кінця.

— Хочу сказати, що вона може міняти тіла, наче сукні. А ще мандрувати Тінями.

— Тобі про щось кажуть імена Меґ Девлін чи Джордж Генсен? — запитав я.

— Ні. А мусять?

— Не думаю. Але вона була ними обома, впевнений.

Я не згадав про Дена Мартінеса, не тому, що у них із Люком трапилася перестрілка і ця згадка могла б іще збільшити його до неї недовіру, а тому, що не хотів, аби він знав, що я в курсі його партизанських оборудок у Нью-Мексико. А він склав би два та два докупи.

— Вона була і Ґейл Лампрон теж.

— Ота твоя стара подружка, ще у студентські роки?

— Так. Щойно я її побачив, одразу помітив щось знайоме. Але здогадався лише пізніше. У неї всі особисті манери Ґейл — як Вінта повертає голову, які жести робить, як дивиться під час розмови. А потім Вінта згадала про дві події, свідками яких, окрім мене, могла бути тільки Ґейл.

— Тоді, схоже, вона хотіла, щоб ти здогадався.

— Я теж так думаю, — погодився він.

— То чому б їй просто не сказати про це?

— Гадаю, вона не може. Має на собі щось таке, може, закляття... але мені важко визначити, що саме, бо вона не є людиною.

— З цим більш-менш зрозуміло, — зауважив я. — А тепер скажи мені...

— Давай іншим разом, — запропонував Люк. — Мені треба вибиратися звідси.

— Я розумію твоє бажання забратись якомога далі від неї... — почав я.

Він похитав головою і сказав:

— Не в тому річ. Я маю вдарити по Вежі Чотирьох Світів.

— Ти тепер у такому стані...

— Ось про це я й кажу. Мені треба вибратися звідси, щоб поліпшити свій стан. Гадаю, старий Шару Гаррул вирвався на волю. Тільки так я можу пояснити те, що сталося.

— А що сталося?

— Я отримав сигнал тривоги від матері. Вона повернулася до Вежі Чотирьох Світів після того, як я висмикнув її з твоїх рук.

— Чому?

— Що — «чому»?

— Чому вона попрямувала до Вежі?

— Бо ця Вежа — місце сили. Оскільки