Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Там справді перетинаються чотири світи? Тобто, залежно від того, який обереш напрямок, ти можеш опинитися в різних Тінях?

Він якусь мить уважно дивився на мене, не відповідаючи.

— Так, — сказав нарешті, — але я нізащо не розповім тобі в усіх подробицях, як це працює.

— А якщо ти скажеш мені надто мало, я нічого не зрозумію. Отже, Джасра вирушила до Вежі, щоб отримати більшу силу, а натомість потрапила в халепу. Вона покликала на допомогу тебе. До речі, навіщо їй знадобилася ця сила?

— М... м... Ну, добре. У мене виникли проблеми з Колесом-Привидом. Мені здавалося, що я майже вмовив його перейти на наш бік, але, на її погляд, я просувався уперед надто повільно. Тому вона, схоже, вирішила накласти на нього потужне закляття та...

— Зачекай. Ти розмовляв із Привидом? А як з ним зв’язався? Ті Козирі, що ти намалював, для цього не годяться.

— Знаю. Я дійшов до нього.

— Як тобі це вдалося?

— Пройшов із аквалангом. Начепив костюм для підводного плавання і балони з киснем.

— Ну, ти й сучий син! Несподіване рішення!

— Мене ж не просто так призначили провідним комівояжером у «Ґранд Д». Я майже переконав його, до речі. Але вона дізналася, де я тебе заховав, і вирішила спробувати форсувати події, узявши тебе під контроль, а тоді скористатися тобою для укладання угоди, стверджуючи, що ти нібито на нашому боці. Я вважав, що Джасра вирушить до Кашфи, але вона попрямувала до Вежі. Як я вже сказав, для того, щоб накласти на Привида потужне закляття. Гадаю, якісь її дії випадково звільнили Шару, він знову захопив Вежу та ув’язнив її. У будь-якому разі я отримав від неї те розпачливе повідомлення, тому...

— А як довго був там ув’язнений цей старий чаклун? — запитав я.

Люк хотів знизати плечима, але вчасно передумав.

— Чорт забирай, звідки мені знати? Зрештою, яка різниця? Він був вішаком для плащів ще тоді, коли я був дитиною.

— Вішаком?

— Еге ж. Він зазнав поразки у чаклунському двобої. Не знаю, чи це вона його перемогла, чи тато. Хто б це не був, але переможець заскочив цього посеред його спроби накласти закляття, з розпростертими руками й таке інше. У такій позі він і закам’янів чи, радше, задерев’янів. Згодом його пересунули до вестибюля, поставили біля вхідних дверей. Усі кидали на нього свої плащі й капелюхи. Слуги час від часу змахували з нього порох. Коли я був малий, то одного разу навіть вирізав на його нозі своє ім’я, мов на дерев’яному стовпі. Завжди ставився до нього, як до меблів. Але згодом я почув, що його свого часу вважали майстерним чаклуном.

— А цей тип колись чіпляв на себе синю маску під час роботи?

— Мене можеш навіть не питати. Я нічого не знаю про його методи. До того ж, не варто заглиблюватись у теоретичні питання, а то вона буде тут перш ніж ми закінчимо. І взагалі, може, нам краще забратися звідси просто зараз, а решту я розповім тобі згодом.

— У жодному разі! — заперечив я. — Ти, як сам сказав минулого вечора, мій в’язень. Я був би повним ідіотом, якщо б дозволив тобі піти звідси, не дізнавшись до біса більше, ніж знаю наразі. Ти є загрозою для Амбера. Та клята бомба, яку ти швиргонув на нас під час похорону, була цілком реальною. Гадаєш, я дам тобі змогу завдати нам нового удару?

Він посміхнувся, але посмішка швидко залишила його обличчя.

— І чому ти народився сином Корвіна? — мовив Люк. Подумавши, він запитав: — Якщо я дам слово честі, цього тобі вистачить?

— Не знаю. Якщо мої дізнаються, що ти був у мене в руках і я тебе відпустив, то не обберуся клопоту. І на яких умовах ти пропонуєш дати слово? Чи присягнеш відмовитися від своєї війни проти Амбера?

Він закусив губу.

— Я просто не можу цього зробити, Мерлю.

— Ти не все мені кажеш, чи не так?

Люк кивнув. А тоді раптом знову усміхнувся.

— Але зроблю тобі пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися.

— Люку, навіть не намагайся випробовувати на мені свої комівояжерські штучки.

— Дай мені лише хвилинку, добре? І ти зрозумієш, чому не можеш відкинути мою пропозицію.

— На це я не клюну, Люку...

— Лише одну хвилину. Шістдесят секунд. А коли закінчу говорити, можеш відмовитися.

— Добре. Я слухаю.

— Так ось. Я маю певну інформацію, життєво важливу для безпеки Амбера, і певен, що ніхто тут про неї й не здогадується. Допоможи мені, — і вона твоя.

— Чого б це ти раптом захотів ділитися з нами такою інформацією? Це ж наче на шкоду твоїм власним позиціям...

— Я не хочу, і це справді мені на шкоду. Але то все, що я маю, аби укласти з тобою угоду. Допоможи мені злиняти звідси до місця, яке я обрав, бо там час плине настільки швидко, що за місцевим часом Вежі я оклигаю за якусь добу.

— І за амберським часом — теж, наскільки розумію.

— Точно. Ну, тоді... Ой... от лайно...

Він упав на ліжко, вчепившись у груди здорового рукою, й застогнав.

— Люку!

Підвівши голову, він підморгнув мені, скосив очі на двері й застогнав іще голосніше.

За мить у двері постукали.

— Заходь, — сказав я.

Вінта ступила до кімнати й обвела поглядом нас обох. Якусь мить, здалося мені, вона дивилася на Люка зі справжньою турботою. Потім підійшла до ліжка та поклала руки йому на плечі. Так простояла близько пів хвилини, а тоді виголосила:

— Ти житимеш.

— Наразі, — відповів Люк. — Навіть не знаю, добре це чи погано. — Раптом обійняв її здорового рукою, притягнув до себе й поцілував. — Привіт, Ґейл, — сказав. — Давно не бачилися.

Вона забрала руки не так швидко, як могла б.

— Тобі, здається, вже краще, — зауважила, — і, бачу, Мерль про тебе добре турбувався. — Легка посмішка ковзнула по її губах, а тоді вона мовила: — Й справді, давно, сліпий і глухий спортсмене... Ти все ще любиш окату яєчню?

— Еге ж, — підтвердив Люк. — Але не з шістьох яєць. Мабуть, сьогодні вистачить двох. Кепсько почуваюся.