Читати книгу - "Житія Святих - Вересень, Данило Туптало"

марнотній утісі, але в скорботах та бідах, щоб у майбутній вік вічною радістю та веселощами їх утішити. Бог же все на користь творить і попускає біди на праведного, не караючи, а випробовуючи віру й мужність його, і не в печалі, але в терпінні доброволить бачити і подяки його вислуховує. Так зберіг він Иону в череві кита неушкодженим, так і обидві дитини його, звірами схоплені, в пащах звіриних цілими і здоровими зберіг, бо лев, перепливши вище ріку з хлопчиком, нітрохи не пошкодив йому, а коли ніс його в пустелю, побачили пастухи й почали гнатися за ним, кричучи, — він-бо кинув хлопчика здорового, а сам утік. Також і вовка, що ніс хлопчика живого, уздріли ратаї, крикнули й побігли за ним, він же полишив їм дитя ціле. Пастухи ж і ратаї були з одного села, забрали дітей і виховали їх.

Євстатій же того не знав, ішов дорогою і то дякував у терпінні Богові, то плакав, природою переможений, кажучи: "Горе мені, колись багатий був, тепер же убогий і голий! Горе мені, колись славою квітнув, тепер же безчесний! Горе мені, колись домовитому, тепер же чужинцеві! Був колись як дерево багатолисте і багатоплідне, тепер же як гілка всохла! Був оточений у домі друзями, на вулицях слугами, в бранях вошами, тепер же полишився сам на порожньому місці! Але не полиши мене, Господи! Не зневаж Ти мене, Всевидче! Не забудь Ти, Всеблагий! Господи, не полиши Ти мене до кінця! Пам'ятай, Господи, слова Твої на місці, де явився Ти мені, сказані: "Прийняти напасті маєш, як Йов!" — але це більше Йова на мені збулося; він-бо хоч і позбувся маєтку свого й честі, але на своєму смітнику сидів, я ж у чужій країні не знаю, куди повернути. Він мав друзів, що його втішали; мені ж утіху, дітей моїх улюблених, дикі звірі в пустелі цій, віднявши, з'їли; добра ж моя дружина в руки беззаконного варвара потрапила! Я ж, як тростина в пустелі бурею гірких моїх печалей хитаюся. Але не прогнівайся на мене, Господи, який із гіркотою серця каже, говорю-бо як людина, але на Тобі, Промисленнику моїм і Творцю путі мого, утверджуюся і на тебе сподіваюся, і твоєю любов'ю, як росою холодною і вітром, що повіває, вогонь печалі моєї прохолоджую, і бажанням Тебе, як солодощами, гіркоту бід моїх усолоджую". Так Богу із зітханням й сльозами кажучи, дійшов до одного села, названого Вадисис, і ввійшов у нього, почав працювати наймитом у пожильців тамтешніх, щоб із праці своєї живитися, і виконував діло, якого не знав раніше, і трудився в тому, до чого не звик він. Потому вмолив мужів того села, щоб бути сторожем житам їхнім, вони ж йому за те нехай дають вельми малу якусь наймитську плату; і так прожив у тому селі п'ятнадцять років у великій убогості та смиренні, в численних працях, від поту лиця свого хліба ївши. Чесноти його й подвиги хто повість? Розміркувати ж кожен може, що в такому вбожестві та блуканні ні в чому іншому так не вправлявся, як у молитвах, постах, сльозах, неспанні та зітханнях сердечних, зносячи до Бога очі, руки й серце, і від його благоутроб'я милості чекаючи. Діти ж його неподалець, у іншому селі були виховані, про них-бо він не відав, але й вони між собою не зналися, хоч в одному жили селі. Жінка ж його, як друга колись Сара, була бережена Богом від нечистоти того варвара, котрий тієї ж години, коли забрав від праведного чоловіка її, уражений був якоюсь хворобою і, досягши своєї країни, помер, покинувши чистою полоненицю свою, не доторкнувшись до неї. Та Бог уберіг вірну рабу свою, що посеред явної сітки не була уловлена, але, як птиця, збавилася сіток тих, що ловлять: сіть порвалася, а вона поміччю Божою збавлена була. Коли помер той варвар, стала вільною чесна та жінка і жила в мирі своєму без напасті, маючи харч від праці рук своїх.

У той час воювали іншоплемінці на Рим і багато пакостили, побравши деякі міста і полонивши краї. Тоді цар Траян у великій був печалі і згадав хороброго свого воєводу Плакиду, кажучи: "Коли б був наш Плакида, не поглумилися б вороги над нами, страшний-бо він був ворогам нашим, й імені його боялись супостати, хоробрий і щасливий був у битвах", І дивувалися цар з усіма болярами своїми дивній тій речі, що невідомо куди зник Плакида із дружиною та дітьми, і радив послати на розшук його по цілому своєму царству, і сказав до тих, що стояли перед ним: "Коли хто знайде мені Плакиду мого, великою честю пошаную його і дари численні дам я йому". Отож два добрі воїни, Антиох і Акакій, що були колись вірними Плакиді друзями і жили в дворі його, сказали: "Самодержавний царю, нам повели пошукати того чоловіка, що всьому Римському царству є вельми на добро потрібен. Коли б нам [довелось] і в кінцях землі шукати, то пошукаємо усяк". І зрадів цар на їхнє таке дбання, послав їх відтак. Вони ж, вийшовши, пройшли немало країн, по містах і селах розшукуючи улюбленого свого воєводи і кожного, що траплявся, розпитували: чи не бачили де такої людини? Так наблизилися й до села того, в якому Євстатій жив. Євстатій тоді стеріг жита в полі й побачив воїнів, що йшли в село, придивився до них і впізнав іх здалеку, що то є знайомі його, і зрадів, і від радості заплакав, а в тайні серця свого до Бога закликав із глибини зітхання. І стояв при дорозі, де воїни ті проїхати хотіли. Вони ж, діставшись до Євстатія і привітавшись належно, спитали: "Яке це село і хто тут панує?" Тоді почали питати: чи нема тут мандрівного якого чоловіка, його вік такий-то, і лице таке-то, а зветься Плакида? Євстатій же рече: "Навіщо шукаєте його?" Вони ж відповідають: "Друг нам є, і довгий час не бачили його, де перебуває з жінкою і дітьми двома, а коли б хто звістив про нього нам, то багато б дали золота такому б чоловікові". Євстатій же рече: "Не знаю його і не чув ніколи про Плакиду, одначе, панове мої, молю вас, прийдіте до села і спочиньте в моїй хатині, бачу-бо вас і коні ваші утруднені в дорозі, спочиньте-бо в мене. Зможете ж розпитати й про того, кого шукаєте, від тих, що знають". Вони ж послухалися його, пішли з