Читати книгу - "Житія Святих - Вересень, Данило Туптало"

ним у село, а не впізнали його, але він добре впізнав їх, і сльози в очах його постали, але стримував їх, аби не бути пізнаним. Був у тім селі чоловік добрий, у нього Євстатій пристановище мав своє, до того чоловіка завів отих воїнів, просячи його, щоб дав спочити їм і пригостив. "Я, — каже, — маю віддати тобі роботою моєю все, що на їхнє пригощення ти витратиш, бо це мої, — каже, — знайомі". Чоловік же той, від доброго норову свого побуджений і від Євстатієвого прохання, що мав те йому роботою воздати, задовольнив мандрівників тих достатньо. Євстатій же служив їм, носячи і ставлячи перед ними їжу, і прийшло йому на думку колишнє його життя, коли так йому служили ті, яким він тепер прислуговує, і єство його побуджувало до сліз, одначе ховався, аби не бути пізнаним. І вийшов із хоромини, трохи поплакав і втер свої сльози, тоді ввійшов, прислуговуючи як раб і препростий поселянин. Воїни ж ті, дивлячись часто на лице його, почали потроху впізнавати і тихо казали поміж себе: "Схожий чоловік цей на Плакиду, чи й справді сам є?" І сказали: "Пам'ятаємо в Плакиди рану глибоку на шиї, що її прийняв у бою, коли є в нього та рана, то воістину є це Плакида". А побачивши ту рану, скочили від трапези тієї і припали до ніг його, а вставши, обійняли шию його і плакали вельми від радості, кажучи: "Ти є Плакида, якого ми шукаємо! Ти є царевий улюбленець, про якого цар стільки часу печалиться, ти є римський воєвода, за яким всі воїни сумують". Тоді Євстатій зрозумів, що прийшов той час, що його обіцяв Господь у колишній сан і честь учинити, й рече: "Я є, братіє, той, кого шукаєте, я є Плакида, з яким ви довгий час укупі воювали, я є той, що колись у Римі був славетний й іншоплемінникам страшний, вам доброприємний, тепер же вбогий і непотрібний, і невідомий". І настала поміж них радість велика, а з радості — сльози. Одягли його в одежі багатоцінні, як воєводу, і подали йому цареве послання, і старанно його молили, щоб, не гаючись, ішов до царя, мовивши: "Це піднесли ріг свій супостати, і нема такого хороброго як ти, щоб перемогти й розігнати супротивних". Господар же дому того і всі його домашні, чуючи те, дивувалися й чудувалися, і пройшла вістка по цілому селу, казали: "Великий чоловік знайшовся в селі нашім!" — і всі ійшли як на велике чудо й чудувалися, бачачи Євстатія одягненого по-воєводському і пошанованого від воїнів. Антіох же й Акакій повідали людям діяння й хоробрість мужа, і славу, й доброродство його. Вони ж, чуючи, що Євстатій є такий чоловік, воєвода римський, дивувалися, кажучи: "О, як муж цей великий наймитом у нас був?" — і припадали до нього й кланялися, мовлячи: "Чому нам не повідав, пане, великородства й сану свого?". Припав до нього й господар його, в якого пробування мав Євстатій, молячи, аби не прогнівався на нього, що не шанував його. І всі мужі соромилися того, що такого чоловіка за наймита в себе, як раба, мали. Всадили воїни його на коня й поїхали, повертаючись до Риму, всі ж люди села того проводжали їх далеко із честю великою. їдучи ж дорогою й бесідуючи, запитали про дружину його й дітей. Він же про все, що трапилося, оповів їм по ряду. і плакали, чуючи про такі їхні злопригоди; також і вони оповіли, як цар був у скорботі за нього. "І не тільки цар, а і весь синкліт, і воїни печалилися через твоє зникнення". І так бесідуючи, невдовзі дійшли й до Риму. І звістили воїни ті цареві, що знайшли Плакида і як його відшукали. Цар же прийняв його чесно з усіма вельможами своїми, і радісний був, поцілував його і розпитав, як вийшов із дому свого і що з ним було. Він же оповів, що з ним трапилося, і про жінку, й про дітей, і всі, слухаючи, зачудувалися. Тоді цар поставив Євстатія в попередній його чин і численні дав йому маєтки, більші перших і збагатив його вельми. І весь Рим порадів на Євстатієве повернення. Також просив його цар, щоб ішов на брань супроти варварів і давнішою хоробрістю хай захистить Рим від їхнього находу і сотворить відомсту за полонення деяких міст. Євстатій же зібрав усіх воїнів і, побачивши, що недосить їх для такої війни, каже цареві: хай пошле писання в усі межі свої і хай зберуть од міст та сіл пригожих юнаків та й пришлють їх у Рим, аби учинити воїнами. І було так, послав цар писання, і зібрано в Рим велику кількість людей молодих та міцних, до брані добропотрібних. Поміж них приведено було туди й двох синів його Агапія та Теописта, котрі виросли вже, і лицем були красні, і силою міцні. Уздрів їх воєвода, коли були приведені до Риму, й полюбив вельми, саме-бо єство вітцівське до дітей своїх нахилялося, і любов'ю до них подвигся. І не знав Євстатій, що вони є його природні діти, однак як дітей любив їх, і були вони наближені до нього, і до трапез своїх брав він їх як учасників — догідні йому були. Пішов-бо Євстатій на брань і воював із варварами, і силою Христовою переміг їх. І не тільки міста й країни полонені звільнив, але і варварську землю всю повоював та полонив, і воїнів їхніх до кінця побив, і з Господом своїм показав хоробрість та перемогу більшу перших перемог, які виказував раніше.

Скінчилися війни, і, вже мирно повертаючись додому, Євстатієві трапилося бути в одному селі, що розта шовано було на місці краснім при ріці; там ото, бо місце було пригідне для відпочинку, й зупинився Євстатій з воями своїми на три дні. Бог так хотів, щоб вірного раба свого привів до пізнання з жінкою своєю та дітьми і, розкиданих, зібрав спільно, бо жінка його жила в тому селі, маючи сад і від нього харч свій здобувала з великою працею. І, за Божим доглядом, Агапій і Теопист, нічого не знаючи про матір свою, поставили свого намета при тому саді її: одного-бо села були, одного мали намета, спільно жили в одній любові, як єдиноутробні брати. Але не знали, що брати вони є поміж себе і, не відаючи братства свого, братську любов плекали. Разом-бо при саді матері їхньої