лягли спочити, тут неподалець і воєвода їхній стан свій мав. Одного разу щось робила мати їхня в саді своєму в полудений час і почула бесіду воїнів, що спочивали поблизу в наметі своїм. Бесіда ж їхня була така: запитували один одного, хто якого є роду? І рече старший: "Я трохи пам'ятаю, що батько мій воєвода був у Римі і не знаю чого вийшов із Риму з матір'ю, взявши мене й другого брата мого, молодшого, двоє-бо нас у них було. І дійшли до моря, і сіли в корабля, в морі пливли, а коли пристали до берега, вийшов батько з корабля і з ним я з братом своїм, мати ж, не знаю чого, на кораблі залишилася. Те тільки пам'ятаю, що батько мій вельми плакав за нею, і ми плакали, і пішли дорогою з плачем. Коли ж прийшли на ріку, батько посадив мене на березі, молодшого ж брата взяв на рам'я, переніс на той бік ріки, і коли переніс, по мене йшов. Тоді лев прибіг, схопив мене й поніс у пустелю; пастухи ж відняли мене від нього, і вихований був у тому селі, з якого й ти є". Тоді молодший, скочивши швидко, кинувся на шию його із радістю та плачем, кажучи: "Воістину ти мій брат є, бо я все те пам'ятаю, що розказуєш, і на свої очі бачив, як схопив тебе лев, і мене того ж часу схопив вовк, але землероби мене відняли" . І пізналися обидва втрати поміж себе, раділи вельми, обіймали й цілували один одного і плакали досить од радості. Мати їхня, чуючи їхню бесіду, дивувалася і,очі із зітханнями та сльозами до неба зводила — пізнала-бо, що то справдешні діти її, і серце її від гірких печалей прохолоджувалося, оскільки, мудрою жоною бувши, не сміла без достовірного звіщення до них з'явитися, убога-бо, в погану одежу одягнена, вони ж —воїни виборні й чесні. І намислила йти до воєводи, просячи, аби при його воїнах змогла до Риму повернутися і там ліпше до синів своїх у признання прийти і про чоловіка свого звіститися, чи є де він живий, а чи ні. Прийшла і стала перед воєводою і поклонилася йому, кажучи: "Молю тебе, пане: повели мене при своєму полку до Риму довести, я ж бо є римлянка і полонена була варварами у землю цю — це вже шістнадцяте літо, а тепер вільна є, тиняюся чужою країною і терплю нужду велику". Євстатій, добродушний бувши, уволив її прохання і повелів їй безбоязно повертатися у свою вітчизну. Тоді жінка, стоячи й дивлячись на воєводу, пізнала добре, що це чоловік її є, і зачудувалася, стоючи ніби в забутті, — Євстатій же не впізнав дружини своєї. Вона ж, несподівано віднайшовши радість по радості, як часом буває печаль по печалі, подумки до Бога із зітханням закричала, і боялася сказати чоловікові своєму, що жінка вона йому є, бачила-бо його в славі великій і лицем страшного, оточеного безліччю підлеглих. Вона, ж як одна із найбіднійших сиріт, була пішла з очей його тоді, молячись Владиці, Богові своєму, хай сам владнає так, щоб була пізнана від чоловіка та дітей своїх. Вибравши пригожий час, знову зайшла і стала перед воєводою. Він же, глянувши на неї, рече: "Чого ще просиш од мене, старице?" Вона ж поклонилася йому до землі й каже: "Молюся тобі, пане мій, не прогнівися на мене, рабу свою, що маю про певну річ запитати твоє доброродство: ти ж, пане мій, будь терплячий, слухаючи рабу свою", Він же каже їй: "Добре, говори!" Вона ж почала казати: "Чи не ти є Плакида, у святому хрещенні названий Євстатієм? Чи не ти бачив Христа на хресті посеред рогів оленячих? Чи не ти заради Бога відійшов був із Риму з дружиною та двома дітьми Агапієм та Теопистом, і відібрав од тебе варвар на кораблі жінку твою, якою я є воістину, свідок мені на небесах сам Христос Господь, заради нього численні понесла напасті, бо жона твоя я є. І збережена добротою Христовою од скверни, варвар ж бо тоді ж таки покараний був Божим гнівом і загинув, я ж чиста від нього залишилася, і тепер у бідах тиняюся". Це почувши, Євстатій ніби зі сну прокинувся і пізнав тоді жінку свою, встав до неї і обійнялися обидва, плачучи достатньо від великої радості. І каже Євстатій: "Хвалім і благословімо Христа, Спаса нашого, що не відкинув од нас милості своєї, але, як обіцяв по скорботах утішити нас, так і учинив!" І багато раділи й плакали, дякуючи Богові. По тому, коли відійшов Євстатій від плачу, запитала його жінка: "А де є діти наші?" Він же, зітхнувши з глибини сердечної, рече: "Звірі їх з'їли!" Жінка ж каже: "Не сумуй, пане мій, коли дав Бог нам несподівано знайти одне одного, так дасть знайти нам і діток наших". Він же мовить: "Чи не казав тобі, що звірами з'їдені вони!" Вона ж почала оповідати йому все, що вчора, в саду своєму працюючи, чула від двох воїнів його, що між себе бесідували, і пізнала, що то є сини їхні.
Євстатій же тоді прикликав їх і запитав: "Якого роду ви є, де народжені, де виховані?" І почав старший оповідати: "Ми, владико наш, вельми малі залишилися від батьків наших і мало що пам'ятаємо, одначе пам'ятаємо те, що батько наш воєвода був римський, як і твоя величність, і не знаємо, що сталося із батьками нашими, бо вийшов з Риму вночі з матір'ю і нами двома. І коли перепливли на кораблі море, залишилася там наша мати, не знати чому. Батько ж наш, плачучи за нею, прийшов із нами до однієї річки, через неї нас по одному переносячи. Коли ж сам посеред ріки був, звірі нас похапали: мене лев, а його вовк. І обидва від з'їжі звіриної порятовані були, мене-бо пастухи, його ж землероби відібрали й вигодували". Те почувши, Євстатій із жінкою пізнали дітей своїх і кинулися на шиї до них, плакали довго, і була радість велика в стані військовому, як колись у Єгипті, коли пізнався Йосип із братами своїми. Пройшла чутка по всіх полках, що їхній воєвода знайшов жінку й дітей своїх, і збіглися всі, радіючи, й було торжество велике всьому воїнству, не так ото раділи на перемогу, як через цю радість. Так Бог утішив рабів своїх, Він-бо мертвить і оживлює, убожить і багатить, вниз зводить
