Читати книгу - "Метаморфози"

Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно

Втісі радіє п'янкій — ось такий бува розлад душевний!

Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору

Серед Тріонів свій Віз повертав уже, дишло скосивши.

Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає

Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.

/450/ Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре{483},

Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого — Ерігона.

Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі

Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:

Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.

Няню стареньку за руку взяла однією рукою,

Другою — в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.

Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі —

Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі —

Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа —

/460/ Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,

Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,

Та відступать їй стара не дає; до високого ложа

Мірру насильно веде і, вручаючи, — „Ось тобі, — каже, —

Дівчинка гарна, Кініре!“ Й ганебним зв'язком їх єднає.

От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.

Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.

Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.

„Батьку“, — сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.

Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно

/470/ Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.

Другої ночі подвоївся гріх. І далі — без ліку.

Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні

Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив

І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,

З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий, —

Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило

Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,

Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.

Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць —

/480/ І на Сабейській землі{484} прилягла, натомившись до краю.

Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.

Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги,

Руки до неба звела: „О боги, якщо ті, хто розкаявсь,

Ласку ще мають у вас, — на сумну заслужила я кару,

Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,

Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:

Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!“

Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання

Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи

/490/ В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,

Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора.

Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.

Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге,

Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою.

Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,

Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.

„Задеревіти б скоріш!“ — не втерпіла вона, й за хвилину

Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.

Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом, —

/500/ Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.

Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі

Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.

В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.

Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона

Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,

Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний:

Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.

Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,

Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.

/510/ Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна

Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.

Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає

Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди

На моріжок, омивають його материнськими слізьми.

Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно

Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось

Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало, —

Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!

В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають…

/520/ Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,

Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,

Щойно народжений, — вже ось дитя золоте, прехороше,

Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.

Милий Венері вже став і мстить за жагу материнську.

Хлопчик, цілуючи матір{485} якось, мимоволі їй груди

Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.

Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:

Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:

Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає,

/530/ Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі

Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий.

Навіть про небо забула вона: їй Адоніс{486} — над небо.

Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі

Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала, —

По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,

Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.

Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:

То на зайців боязких, то на оленів