Читати книгу - "Іствікські відьми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дерріл звів погляд; він був у окулярах для читання у формі півмісяців, через які його обличчя видавалось змарнілим, мовби воно складалося з різних частин, що не дуже щільно прилягали одна до одної.
— А от про отруйні кігтики ви не знали, еге ж? Ніколи не заглядали у вічі багатоніжці, правда ж? Саме так, щасливі ви люди!
Так помпезно він звертався до щось із дюжини голів, розкиданих серед рядів церкви цього душного пізньосерпневого дня, небо у високих вікнах було блякле й безбарвне, як папір із макулатури.
— Лишень подумайте, — закликав Дерріл, — лишень подумайте про еволюцію тих кігтиків, що тривала мільярди років, вічність (яке ж воно бридке це слово — «вічність» — начеб вимагає стати навколішки, тільки-но якийсь придурок скаже його — вічність, — і, мабуть, мої слова виставляють мене куди більшим придурком, але що ж тут, в дідька, ще сказати?), подумайте про всю ту непомітну боротьбу в кублищах за раковинами, у погребах і джунглях, яка призвела до розвитку в цих хижих членистоногих — ну хіба не гарна назва? — в цих хижих членистоногих рота, якщо можна назвати це ротом, бо він геть не схожий на наші червоні уста, скажу я вам, перш ніж ці дві передні ноги якимось чином не придумали стати отруйними, а давні добрі ланцюжки ДНК підхопили цю тему, тож ці багатоніжки почали товктися, роблячи ще більше багатоніжок, доки зрештою не розвинули кігтики. Отруйні кігтики. Оце так-так.
Він обтер губи вказівним і великим пальцями.
— І це називається Творінням, це місиво тортур.
Темою проповіді, викладеною білими зйомними літерами на вивісці біля церкви, було «Жахливе творіння».
Розкидані по всій залі голови слухачів затихли. Навіть дерево старої будівлі не скрипнуло. Бренда сиділа мовчки, обернена до кафедри, наполовину схована за величезними пагонами гладіолусів і папороті в гіпсовій вазі, виставлених цієї неділі на пам’ять про мертвонародженого сина, якого колись виплодила Френні Лавкрафт, п’ятдесят років тому. Бренда мала блідий і в’ялий вигляд; більшу частину літа вона то злягала, то поверталась. Цьогоріч в Іствіку було нездорово вологе літо.
— А знаєте, що робили з відьмами в Німеччині? — спитав з-за кафедри Дерріл так, ніби тільки-но згадав це, як воно, либонь, і було. — Їх саджали на залізний стілець і розводили під ним вогнище. Їхню плоть розривали розжареними до червоного щипцями. Затискали пальці в лещата. Клали на дибу. Плющили суглоби в іспанському чоботі. Підвішували на страппадо. Робили з ними, що хотіли. Здебільшого з бідними на розум жіночками.
Френні Лавкрафт нахилилася до Рози Геллібред і щось гучно, але нерозбірливо, прошепотіла. Ван Горн уловив тривогу, і його вразлива, незграбна промова перейшла в оборону:
— О’кей, — вигукнув він парафіянам. — То й що? Ви скажете, що це в людській природі. Що це історія людства. Що воно має спільного з Творінням? Що намагається донести мені цей божевільний? Можна продовжувати все далі й далі, аж до темної ночі, розповідати про тортури, які люди використовували одне проти одного під священними прапорами тієї чи іншої віри. Китайці відривали шкіру від тіла дюйм за дюймом, у Середні віки випускали з чоловіка кишки в нього ж на очах, а до всього — відрізали хрін і запихали до рота. Вибачте, що так це все описую, — захопився. Справа в тому, що, коли скласти все це докупи й помножити на мільярди мільйонів, воно й на дрібку не зрівняється з жорстокістю, яку таке природне, органічне, дружнє Творіння наклало на своїх істот ще від тих часів, коли перші спантеличені набори амінокислот виділилися з гальванізованої каламуті. Жінки, яких ніколи не звинувачували у відьомстві, симпатичні, тендітні, біляві кралечки, що ніколи не кидали лихого погляду навіть на багатоніжку, щодня помирають у муках, мабуть, таких же страшних і вже точно куди довших, ніж завдавав давній добрий Hexenstuhl[89]. Він був укритий великими тупими шипами, от тільки не знаю, за яким термодинамічним принципом він працював. Я більше не хочу думати про це, та й, закладаюся, ви також. Ви зрозуміли, про що я. Це було жахливо, жахливо; Господи, це було жахливо.
Його окуляри сповзли на кінчик носа, і, поправляючи їх, він мовби притискав на місце все своє обличчя. Декому з парафіян здалося, що в нього мокрі щоки.
Дженні серед них не було; вона лежала в лікарні з нестримною внутрішньою кровотечею. Ось це й була підводна течія проповіді. Рей Нефф також був відсутній: він прийняв запрошення професора Геллібреда покататися на Артуровому новенькому «Геррешоффі» з гафельними вітрилами до Мелвілла й назад. Одначе Ґрета прийшла й сиділа сама. Було важко сказати, про що думає Ґрета, чого вона хоче. Те, що вона німкеня, хоча її акцент був не таким уже й поганим, як із нього насміхалися люди, хочете вірте, хочете ні, закривало її душу за певними ґратами, коли намагатися заглянути всередину. Пряме волосся кольору соломи, коротко підстрижене, і разючі очі блакиті брудної посудомийки, сховані за бабусиними окулярами. Вона ніколи не пропускала неділю, але, либонь, це було через ту бездумну педантичність її раси, німецької раси, тієї захопливої машини, що завжди прагне, аби романтичний демон схопився за її важелі.
Ван Горн на якусь мить поринув у тишу, незграбно гортаючи словник, начеб його руки були в рукавицях. Цього разу було чутно, коли старенька місіс Лавкрафт нахилилася до місіс Геллібред і виразно спитала:
— Для чого він використовує такі брудні словечка?
Роза Геллібред виглядала вкрай потішеною; це була висока жіночка з маленькою головою, посадженою серед кубла жорсткого сиво-чорного волосся, що трохи стирчало. Її крихітне обличчя мало колір волоського горіха, морщене-переморщене десятиліттями поклоніння сонцю; те, що вона прошепотіла у відповідь, було неможливо розібрати. З другого боку від неї сиділа Дон Поланскі; дівчина мала чарівні монгольські вилиці, на взір замурзану шкіру й той непроникний безпристрасний спокій нестримних. Між ними з Розою натрамбувалося багато психічної енергії.
Ван Горн неясно почув обурення і звів погляд, моргнув, поправив окуляри на носі й вибачливо промовив:
— Знаю, це займає доволі багато часу, але ось тут, поки я гортав, на одній сторінці натрапив на слово «солітер», а на іншій — «тарантул». «Тарантул — рід великих, волохатих павуків; малорухливі, проте здатні різко кидатися на жертву; не є смертельно отруйними для людини». Красно дякую. А ось що пишуть про його повзучого друга: «Один із численних представників виду цестод (наприклад, Taenia); дорослі особини ведуть паразитичний спосіб життя в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іствікські відьми», після закриття браузера.