Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Людмила зазирнула в кабінет і відійшла, зачинивши двері.

— Що там? — запитав Олексій, підійшовши до неї.

— Треба дати їм ще трохи часу, — сказала вона, відводячи чоловіка до вітальні. — Там дуже делікатний момент.

— Хто б мені сказав, що Артур так зміниться з появою цієї дівчини — ніколи б не повірив, — сказав він, не приховуючи здивування.

— Він не змінився, любий. Він був таким завжди, — жінка проходжувалась по вітальні, обхопивши себе руками, — Знаєш, спостерігаючи за ним, я усвідомлюю, що всі ці роки ми його і не знали. А все ж було на поверхні. Взяти хоча б ту ситуацію з Лізою…

— До речі, про Лізу. Ти помітила, що вони зі Златою — схожі?

— Так, помітила, — Людмила кивнула.

— А де вона зараз? Щось дуже тихо.

— Пішли з Жанною якусь гру на ноуті дивитись… Ігромани.

Артур і Злата невдовзі вийшли з кабінету. Він обіймав її за плечі, і трохи тремтячим голосом дівчина повідомила, що згодна на консультацію.

Пообідавши у Олексія вдома, рушили в путь. Наступним пунктом був Ірпінь.

Ніла Іванівна була невисокою сивою жіночкою з тонкими рисами обличчя, сірими очима і маленьким носиком. Дивлячись на неї ставало зрозуміло, на кого схожий Матвій. До багажника відправився ящик з медикаментами для табору і величенька валіза з її особистими речами. Олексій Петрович поступився їй своїм місцем поруч з Артуром. Сівши на переднє сидіння, жінка повернулась y салон і пильно оглянула дівчат вивчаючим поглядом. Просканувавши кожну, посміхнулась і солодко промовила:

— Рада з вами познайомитись, Жанно і Злато. Хто я, думаю, ви знаєте.

— Так, знаємо, — закивали дівчата.

— Багато про вас чула від Стелли Аркадіївни…

— О, ми не сумніваємося, — Жанна хмикнула. Вона уявляла це перемивання кісточок двом великим грішницям між двома найкращими подругами.

Ніла Іванівна зміряла її ще раз оцінюючим поглядом і повернулась до Артура, котрий сів за кермо.

— Артуре, я знаю про твоє захоплення швидкістю, тому їдь повільно.

— Повільно — це скільки?

— Думаю, 80 буде достатньо.

— Ні, — коротко відповів Артур і, завівши двигун, почав від’їжджати від будинку пастора.

— Що ні?

— Я збираюся дістатись до Решетилівки сьогодні, а не завтра. Тому, або пристебніть паски безпеки і насолоджуйтесь поїздкою, або давайте я завезу вас на автовокзал і ви проїдете автобусом. Але мушу вас попередити, що навіть рейсові автобуси їздять швидше названої вами швидкості

— Артуре… — вона обурено подивилася на нього. — Як ти...

— Ніло Іванівно, я не перший раз за кермом. Не бійтесь, довезу вас цілою і неушкодженою. Мені неприємності не потрібні. В цьому авто я везу не лише вас, а й дуже дорогих для мене людей, — при цих словах він поглянув у дзеркало, де зустрів погляд Злати і усміхнувся їй. — Тому безпека — понад усе.

Злата заснула, лиш вони дістались Борисполя. Жанна підмостила подрузі подушку під голову, вкрила її пледом, і дівчина проспала всю дорогу. Артур намагався вести обережно, без ривків, і оминав ями, щоб не турбувати її сон.

Пирятин, Лубни, Хорол… І, нарешті, Решетилівка. Поворот з траси Е40 на вулицю Франка, трохи ґрунтовки і ось вже ворота пансіонату.

Відчувши зупинку, Злата підняла голову, сонно роззираючись. Артур з чистою совістю посигналив, щоб відчинили ворота.

Стелла Аркадіївна розсипалась солодкими лестощами перед подругою, обіймала і виціловувала її, запрошуючи до їдальні. Навіть Фелікс Антонович і Матвій поводились стриманіше.

Артур відчинив Златі дверцята, подав руку.

— Відпочила? — запитав із турботою.

— Так, — Злата усміхнулась, — Таке відчуття, що я не була тут тиждень, хоча минула лише доба. Стільки всього сталося...

— Ти права, сталося дуже багато, — він теж усміхнувся, і щоки дівчини почервоніли.

— Ти зараз підеш малювати?

— Так. До вечері ще є час. Треба наздоганяти.

— Я б допоміг, якби вмів малювати. Можу надати лише моральну підтримку, ну, ще музичний супровід, — він посміхнувся.

— Було б непогано… а музика “пристойна”?

— Ну… З цим можуть бути проблеми… — він криво осміхнувся.

— Тоді краще не треба, — Злата засміялась.

Вони стояли біля відкритих задніх дверцят авто, тримаючись за руки, не помічаючи пильних поглядів, направлених на них з їдальні.

— Як кіт біля сметани, — повільно вимовила Стелла, спостерігаючи за парою.

— З твоїх слів я уявляла дівчат дещо інакше, — сказала Ніла.

— Ой, Ніло, я рахую години і хвилини, коли ці дівчата вже поїдуть звідси. Тут і до появи Артура були з ними проблеми, а тепер взагалі спокою нема. Оце трохи від них перепочили, як дочекатись п’ятниці — не знаю…

— Вони мають їхати цієї п’ятниці?