Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

Насторожено глянувши на чоловіка, сперечатися не наважилася. Пройшла вперед і опустилася на край. Маршал не рушив з місця, лише поклав руку на ефес свого меча.

- Що ти знаєш про Двоєдине?

- Замало. Знаю, що вони коханці: Шела та Глед. Глед з'являється лише на світанку і на заході сонця, а Шела панує вдень. Шела – богиня родючості, від її настрою залежить погода, а Глед відповідає за зміну дня та ночі, пори року, – видала те, що змогла згадати. Асгейр задоволено кивнув і почав повільно розстібати пасок. Я не встигла злякатися, як зрозуміла, що він лише знімає з поясу меч.

- На світанку, закінчивши зі своїми справами, Глед вирушає будити кохану, - тихо почав розповідь чоловік. - У нього є всього кілька секунд, щоб помилуватися тим, як вона спить. Коли Шела розплющить очі - зійде сонце і Гледу доведеться піти, він вирушає на стик світів, відганяти шихів, які біжать на світло. Наступного разу вони бачаться лише в сутінках. Уславлений воїн зустрічає свою жінку і проводжає її до обрію, де вони разом відпочивають в очікуванні нового дня.

Голос Асгейра знову зачарував мене. Я навіть забула, що перебуваю в кімнаті наодинці з чоловіком. Хотілося слухати його годинами.

- Двоєдине вночі не бачить, - повторив принц відому фразу і раптом хитро посміхнувся: - Але не завжди вночі вони сплять. У Мілаїрі вважається, що якщо вночі розбушувалася гроза, то Глед пробрався в покої до Шелі, щоб віддатися пристрасті. Але саме пристрасті, Сандро, а не тому, що описано у вашому посібнику.

Від прямого погляду маршала знову стало незатишно. Він дивився на мене так, як раніше не дивився ніхто. У мене вже був чоловік, але його я цікавила лише як мати спадкоємця. У моєму житті був і Болдр, інтерес якого виявився цілком відповідним книжці. Але Асгейр дивився інакше, холодне полум'я його погляду приваблювало мене, манило. Я сама готова була зробити крок за ту межу, яку накреслив Діл і його жерці, наказавши ольдовійським жінкам навіть не заглядати в той бік. І мене лякало саме те бажання, що прокидалося всередині й підштовхувало дізнатися у маршала як виглядає пристрасть від якої починається гроза.

Виховання та страх пересилили, я зчепила руки в замок і опустила голову, прикусивши губу. Самій стало прикро, що, напевно, ніколи я не зможу стати більш схожою на вільних мілаїрок.

- Все ще боїшся мене, - зробив невтішний висновок Асгейр і оголив меч. Я злякано сіпнулася і подивилася на гостру сталь. Чоловік мовчки відкинув ремені убік, а клинок перехопив за лезо. Повітря знову розірвав його низький голос: - Глед заповів своїм воїнам носити меч з честю, не оголювати його, якщо не готовий до поєдинку. Меч для будь-якого мілаїрця надто важлива річ. Це втілення честі та гідності.Скласти меч до чужих ніг доброю волею - означає віддати й власне життя в чужі руки, стати вірним псом. Так раніше присягали васалам, але зараз ця традиція майже повністю пішла. Хоч жест і досі пам'ятають, сенс його нікуди не зник. Оттавіо де Фіцваль мріяв, щоб я поклав меч до ніг вашого короля, хотів зробити йому такий подарунок. Але мені було простіше вмерти, аніж піти проти своїх поглядів.

Вогонь свічок злякано хитнувся, тіні попливли по стінах, коли Асгейр, дивлячись мені в очі, опустився на одне коліно, а потім поклав на підлогу меч. Лезо злегка торкнулося мого черевичка, а я приголомшено дивилася на клинок, що лежав біля ніг.

- Асгейр, але ... - Слова застрягли в горлі.

- Я ніколи не завдам тобі шкоди, Сандро. Не бійся мене. Дозволь хоч поряд з тобою перестати почувати себе катом.

Піднявши погляд на чоловіка, я пару миттєвостей просто розглядала його красиве обличчя, а потім все ж таки зібралася з духом і простягла руку, торкнувшись його щоки пальцями. Маршал прикрив очі і, як ситий кіт, сам потерся об мою долоню щокою.

- Поцілуй мене, Сандро, - несподівано попросив Асгейр. Моя рука здригнулася, дихання збилося. Гадки не маю як треба було відреагувати на подібні слова, але я лише розгублено завмерла, злякано кліпаючи. Маршал усміхнувся і м'яко запропонував:

- Чи відмовся, якщо не хочеш.

- Але ти...

- Забудь про те, хто я такий, - майже наказав маршал. - Ти більше не ольдовійка, ти піддана Мілаїри, тепер ти маєш право відмовляти чоловікові, якщо ти чогось не хочеш.

Він дивився на мене з цікавістю, начебто маршалу подобалося спостерігати за моїми метаннями. Чи розумів він між якими бажаннями я вибираю чи міг лише здогадуватись?

- І навіщо на таке йдуть мілаїрські чоловіки? - Вирвалося в мене здивоване. Асгейр продовжував посміхатися:

- Згода звучить набагато приємніше, коли знаєш, що дівчина могла й відмовити. Я навчу тебе відмовляти, а потім поступово навчу й решті. То що, Резеда-Сандро, поцілуєш мене?

Маршал справді чекав на відмову, дивився з викликом, але в його плані був один недолік. Я зволікала з відповіддю не від того, що боялася, а тому, що не хотіла відмовляти.

У цей момент я вперше подумки звернулася не до Діла, а до Шели, і схилилася вперед, невміло припадаючи до губ принца. Він завмер на мить, ніби всередині перетворився на камінь. Один удар серця, два, три. І ось мене вже обнімають за талію сильні руки. Поцілунок стає палкішим, вимогливішим, шкіра горить під кожним дотиком, думки застилає туман, він миттю накриває собою страх, з яким я давно зжилася і розвіює його, залишаючи мене танути в жадібних чоловічих руках.