Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Я погоджуюся, що конституціоналізм та ідея верховенства права передують демократії як історично, так і, гадаю, етично. Але у світі, де джина масової політики вже випущено, з ним треба щось робити.

Тут згоден. Але я сказав би, що було б добре вміти формувати політичні еліти, не настільки зобов’язані ще не випущеному джинові: вони могли би трохи від нього відступитися, щоб утілити цінності суспільства, яке дісталось у спадок масовим демократам.

Схильність масової демократії плодити посередніх політиків — от що мене непокоїть. У сучасних вільних суспільствах цілого світу абсолютна більшість політиків — нездалі. Хоч від Британії до Ізраїлю, хоч від Франції до будь-якої країни Східної Європи, хоч від Америки і хай навіть до Австралії. Політика — не те середовище, куди тягнуться люди з незалежним духом і широким баченням. Думаю, це стосується навіть нашого президента Барака Обами, чиїм найбільшим талантом виявилось — як дехто й боявся — бажання здаватися розсудливим. Не конче йти на компроміс, але щоб думали, що ти йдеш на компроміс. Так дуже складно бути лідером.

Хіба ж не це найбільше наснажує? Чи моральний тягар інтелектуалів у тому й полягає, що нас не надихнеш?

Ну, знаєш, у Кассандри нічогенька репутація. Не найгірший варіант — полягти в боротьбі як остання людина, яка каже гірку правду.

Ми пам’ятаємо Кассандру, але ніхто не пам’ятає, якою була її гірка правда.

Слушно. Гірка правда звично й найчастіше полягає в тому, що тебе обманюють. Роль інтелектуала — вивести правду на світло, а тоді пояснити, чому саме це є правдою. Роль журналіста-розслідувача — вивести правду на світло; роль інтелектуала — пояснити, що пішло не так, поки правда була прихованою. Думаю, сприймати інтелектуалів як натхненників небезпечно, бо ми знову проситимемо в них гранд-наративів чи великих моральних трюїзмів. Що більший трюїзм і що грандіозніший наратив, то виразніше ті інтелектуали скидатимуться на натхненників, яких ми гадано потребуємо. А цього нам, думаю, не треба.

Чому війна в Іраку не стала чимсь на кшталт глобальної справи Дрейфуса? Чи бодай американської?

Із Дрейфусом усе було просто: питання правди і брехні. З війною в Іраку не зовсім так. Щоб арґументовано проти неї виступати, треба звертатися до деяких, так би мовити, умовних міркувань: про слушність прецедентів; про те, як нерозважливо порушувати право, коли не хочеш, щоб інші його порушували; про передбачувану малоймовірність хоч якихось із заявлених добрих наслідків. Усе це чудові арґументи, але вони виходять за межі простої етики чи суто фактичних питань.

Як на мене, є одне етичне питання, що цілком очевидно постало не із дрейфусарських, а з нюрнберзьких міркувань. Згідно з прикладною етикою міжнародних відносин, починати війну превентивно, без провокації, коли доступні інші стратегії, — це справді вельми, вельми нерозважливо для демократичної країни. Це підважує не лише зразковість демократичних країн — без якої вони не можуть повчати диктатури, — а й саму внутрішню суть демократії.

Думаю, в аналогії зі справою Дрейфуса визначальний той факт, що, готуючись до війни, Американська держава поширювала різноманітну брехню. Наприклад, про те, що влада Іраку якось причетна до атак 11 вересня, і про те, що Ірак стояв на порозі створення ядерної зброї. То була неправда, використана цілком свідомо, аби довести народ до стану готовності до війни.

Коли демократична країна розв’язує війну, спершу їй треба викликати воєнний психоз, а це — ризик спотворити цінності демократії. Ти мусиш брехати, перебільшувати, перекручувати і так далі.

У XX столітті Америка воювала майже без втрат — порівняно із втратами інших. У Сталінградській битві загинуло більше солдатів Червоної армії, ніж американських солдатів і цивільного населення у всіх війнах XX століття. Американцям важко зрозуміти, що означає війна, тому політичному очільникові Сполучених Штатів напрочуд легко звести цей народ на манівці й підштовхнути демократичну країну до війни.

Пригадую — то було у квітні 2003 року, — як пізно ввечері клацав канали й натрапив на твій виступ. Ти дуже спокійно казав цілковито слушні речі: що наше виправдання вторгнення в Ірак можна було б використати для виправдання будь-якої війни. У мене виникло дивне відчуття, що цей твій виступ унікальний, адже і за темпераментом, і за змістом він відрізнявся від того, що в той час робили всі решта. Тоді втрутився Девід Брукс[56] і заперечив, мовляв, є така річ, яка називається «дійсність», і політична верхівка реагує на неї, а не шукає бездоганної логіки. Звісно, тодішня «дійсність», про яку він казав, гадана загроза від Іраку, була цілком штучною, а Брукс допомагав її конструювати. Тож згадка про твою спокійну розсудливість може здатися компліментом...

Так і сприйматиму.

...але я хотів запитати, як сталося, що тоді все пішло не так. Бо якщо й був момент, коли інтелектуали мали писати «J’accuse», щосили пробиватися до ширших груп людей, за потреби відточувати свої думки і вибирати відповідні інформаційні канали, то цей момент був у квітні 2003 року, коли Сполучені Штати влізли в те болото, яке зрештою означило ціле століття, ба більше — можливо, воно позбавило Америку століття, яке мало бути американським. Ти якоюсь мірою бачив це зсередини: чи могло все скластися інакше?

Пригадую кілька суперечок.

Одна була напередодні війни, коли дехто з нас порушував питання, чи необхідно й мудро вести превентивну війну. Мій співрозмовник у телепрограмі раз у раз питав: але ж ви, звісно, довіряєте Дональдові Рамсфелду? Він має стільки досвіду, ви ж не хочете сказати, що краще за Рамсфелда розумієтеся на національній безпеці? Пригадую, я думав, що надзвичайно небезпечно так мислити. Це звернення до гаданого авторитета. Міністр оборони мусить знати краще, бо він тут головний. А весь сенс залучення критичного інтелекту — в тому, щоб ствердити протилежне: якщо хтось головний, ми всі зобов’язані особливо вимогливо до нього прискіпуватись, а не відступати, бо «татко краще знає».

Ті настрої викликали тривогу: «вони знають краще, бо вони експерти, керівники, великі цабе, серйозні дядьки, вони реалісти і володіють закритою інформацією, а що можемо знати ми, нерішучі моралісти?». Попахує тоталітаризмом.

А щодо Девіда Брукса я згадав інший момент в іншій нашій розмові, у програмі Чарлі Роуза. Ми обговорювали, що ООН могла би зробити для розв’язання кризи