Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий 📚 - Українською

Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

320
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий" автора Андрій Хімко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 180
Перейти на сторінку:
Багалій, Скрипник, Хвильовий-Фітільов, Близько і безліч інших. Покінчили із життям на останній святій межі, не ставши неправди лютої рабами, не здавши та не відцуравшись фортець і храмів рідного духу, автокефалісти. Їх не перелічити, прославлених смертю і освячених муками у катівнях! Мусиш пам'ятати, сховавши глибоко в душі, і донести до своїх дітей і онуків, бо мені нікому передати, — знову витерла сльози Раїса Ісаківна. — Глухнемо від дзвінких псевдореволюційних кличів, від тріскотливих бучних лозунгів, від плакатних базікань про щастя й волю, мир і братерство, рівність і світову революцію. Оніміли й омертвіли гучні майдани, на яких проходять парадом вертепи «щастя народу» під чавливим чоботом імперії і пильним оком всесильного й свавільного НКВС — держави в державі, що повністю замінила царську жандармерію з її знаменитим лозунгом «держать і не пущать!» та стала взірцем для убивць і катів, — мало не плакала Раїса Ісаківна. — Довго доходило до народу розуміння всього сущого, та врешті поневолені, потоптані та почавлені починають розуміти, хоч все ще мовчать, «камо грядеши». Пам'ятай: тільки знищення імперій, як би вони не називалися і як би не іменували себе, принесе людству спокій для життя й творення! Ніщо інше й ніколи! — замовкла надовго, приходячи до себе. — Поїдемо вже додому, юний друже, — ніби опам'яталася Раїса Ісаківна по паузі. — Дякую тобі й нагоді, що виговорилася тут! Вдячна цій тиші і твоїй довірливості!.. Сава Панасович був моїм чоловіком і заповідав мені піклуватися тобою, скільки матиму сил. Тож не ображайся, що не друкую тебе, не моя то воля! Але я вперта — при першій нагоді таки надрукую!.. — а вже біля редакції на прощання завершила, — А так зване звільнення Західної України й Білорусії — тільки анексія!

Янчук подякував редакторці за науку й поспішив на роботу, жалуючи коня, що також був голодний. Радіо на вулицях кричало про возз'єднання українських земель. І обідаючи, і вже на робочому місці, і на квартирі Петро чув про те саме з репродукторів. Після палкої промови Раїси Ісаківни з цитуванням Ніколо Макіавеллі та згадкою про «Утопію» Томаса Мора, Янчук дивувався, що український люд десь у Львові, Перемишлі чи Станіславі сприймав те возз'єднання у сльозах радості й щастя.

Петро не читав ні Макіавеллі, ні Мора і шкодував, що не має енциклопедії, з якої міг би довідатися про них хоча б щось. Водночас він заздрив Раїсі Ісаківні, яка знала їх достеменно, розуміла, що відбувається насправді, та мала право не лише глузувати і з традицій прославлення Леніна-Сталіна, і з найвільнішої у світі Країни Рад, і з гуманізму диктатури пролетаріату, а й переповнюватись до краю їдко-викривальним сарказмом щодо прогресивного суспільства робітників і селян.

Засівши за навчально-програмні матеріали, Петро мимоволі вертався до промови редакторки у чистому полі про те, що ніхто не знає, наскільки Україна обдирається Союзом-імперією і якому соціалізмові, після фашистського, будуть правторитись її багатства, адже вона віддана для визиску й знищення володареві пекла, що до святої трійці Маркса-Енгельса-Леніна вчепив поряд і себе на стяг, як на ікону.

Почуте від Раїси Ісаківни заважало Янчукові зосередитись на навчанні, але допомагало усвідомити, що возз'єднаним західноукраїнським братам буде тепер не до історії й мистецтва, що замість ущемленості в буржуазній Польщі вони матимуть значно ширшу географію для масових мук і смертей у кошарі тюрми народів.

Від пекучих слів Крупник не можна було просто відмахнутися, вони підштовхували Петра до висновків, якими не можна було поділитися будь-із-ким...

Наступного дня на роботі сталася ще одна подія, що вплелася знаково в Петрове життя. В санепідемстанцію та інспекцію, гейби до Віри Коляд, зачастила новоприслана наркоматом, як і Янчук, начальник проектно-будівельної контори курортоуправління Євгена Костівна Гончак, що називалася то Ївгою, то Югинею. Петро кілька разів бачив її на нарадах і у приймальні біля Віри Коляд, тож вітався з нею, як майже зі знайомою. Вона, як говорили, мала «руку» у високих кабінетах, бо отримала і посаду, і квартиру із двох кімнат звільненого Христо Аноловичем попередника. Була вона заможною — переодягалася в дорогу одіж і двічі на день, ще й Віру обдаровувала дечим пристойним.

— Петре Карповичу, — звернулася Віра до Янчука по обіді, засоромлено, як завжди, спалахнувши на лиці. — Чи не міг би ти затриматися після роботи, щоб познайомитися ближче з Югинею Костівною? — за ініціативою Петра вона йому «тикала». — Хоче з тобою порадитись. Що скажеш?

— Югина хоче зі мною порадитись? Про що? — Янчук був явно спантеличений. — Знаєш же, що я зовсім не маю вільного часу! Та й який із мене порадник!

— Знайди час, Петре Карповичу! Я їй майже пообіцяла! Прошу тебе! — геть зашарілася дівчина під Янчуковим поглядом.

— Аж так ото мусіла без погодження пообіцяти?.. Гаразд, затримаюсь...

— Змушена просити тебе! — опустила очі Віра. — Дякую!

— Ти підеш за нею чи як?

— Ні, лише подзвоню їй о п'ятій додому.

— А в неї й телефон є на квартирі?

— Звичайно! Її ж дядько з тіткою у Москві в наркоматі працюють великими начальниками, а батько з мачухою у Києві якісь шишки.

— Коли так, то й поготів я їй не порадник, — стенув плечима Янчук. — Але гаразд, затримаюсь.

— Дякую, буду в тебе в боргу.

Зустріч Янчука із Гончак відбулася зразу після роботи, як усі порозходились і в конторі лишилися тільки Петро з Вірою, очікуючи на гостю. Коляд була помітно рада і метушилася, підливаючи квіти у вазонах, щоб чимось зайнятися. Янчук не мав підстав для радості, бо сподівався сьогодні докінчити контрольну роботу за програмою, щоб завтра вислати її поштою в університет. За попередні три він уже мав сповіщення про залік.

— Добрий вечір, Петре Карповичу! — наступально-весело звернулася Югина з порога бадьоро-обворожливим грудним голосом. — Кажуть, якщо гора не йде до Магомета... отож, і я його наслідую, — подала випещену руку. — Даруй мені мою суржикову мову, як-не-як, а п'ять років я прожила у нашій зореносній столиці, відвикла від рідної. А ти, кажуть, досконало знаєш і боготвориш її, кохаєшся в ній, — всілася у крісло, відгорнувши полу плаща, запрошена жестом руки Янчука. — Як не перечиш, просила б одразу спілкуватися на «ти»?

— Не маю заперечень, — Петро не знав, як себе вести з нею.

— Я, з вашого дозволу, пішла б уже додому, бо маю ще чимало всілякої пильної роботи? —

1 ... 88 89 90 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"