Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Як скажеш, кохана! Як тобі завгодно...

Всадивши Лесю, Петро довго й обережно гойдав своє щастя помалу й сильніше, поки Леся не запропонувала погойдатися разом, усівшись до нього на коліна і щільно притиснувшись. Злиті воєдино, вони не сходили з гойдалки, обнімаючись і цілуючись ще довго, аж погасли у парку електролампи і посвітліло зоряне небо... А шепіт листя у кронах дерев навівав ожуру прощання з літом...

Розлучилися закохані й цього разу аж під ранок, зморені, але не насичені близькістю, домовившись, що увечері підуть разом із Лідою в кіно. Прощання під гуртожитком було, як завжди, болісним, але цього разу ще й супроводжувалося якимось недобрим передчуттям. Петро пояснював його звичайними забобонами, а Леся страшно боялася, що батьки передумають, адже дозволили їй жити в гуртожитку лише під впливом бабусі...

В неділю зранку Янчук, як і намітив собі напередодні, старанно витер і помив бляху на даху, а по обіді довго її фарбував... А після кіно закохані провели час майже до ранку у своїй тихій гавані... В наступні суботу й неділю, як Оленка була в лікарні, Петро й Леся зустрілися в гуртожитку й переспали в муках кохання аж дві ночі. Їх зустрічі та зближення були хоч і медово-солодкими до сп'янінь, але й украй виснажливими до хворобливості. Леся, як доказ своєї відданості й жертовності, дозволила Петрові цілувати свої груди досхочу чи купала його лице у шовкові своїх розпущених кіс, збуджено відчуваючи в коханому не лише вірного і надійного ощадливого до неї друга, а й партнера, що доводив її тіло до мління, а свідомість — до знетямлення, при тому вчергове втікаючи від неї «спалити папіросу»...

Свою роботу Янчук вів бездоганно, не пориваючи зв'язку з Рітою Генріхівною Шмідт, що відповідала на його листи переважно телефонними розмовами, натякаючи на давнє: «з вовками жити, по-вовчи й вити». За недовгий час Петро досконало познайомився з усіма санаторіями семи відомств, належно вивчив їх фінансові та кошторисно-господарські справи, домігся поваги колективу, добре ставлячись до його членів при небагатослівнім керівництві, і санаторної адміністрації, хоча й доводилось йому, — правда, нечасто і лише в окремих безгосподарських та антисанітарних випадках, ще й попередньо порадившись із Христо Аноловичем, — обкладати декого штрафами, хоч дехто за законом підлягав і суду.

Янчуків безпосередній начальник, головний санітарний інспектор курорту, не згодився лягти на піврічне лікування, як того хотіла його дружина і як радив йому Атанасов, а хворів по два тижні кожного разу, як йому вдавалося вижебрати хоча б п'ятдесят грамів спирту. З Петровою присутністю і поведінкою він згодився, змирившись із неможливістю повернення до попереднього свого становища і розуміючи, що дармова зарплатня, безоплатна добротна квартира та вже близька персональна пенсія того варті.

Припинилися шастання під Янчуковими вікнами і навпаки почастішали постачання йому продуктів через дівчину й хлопця, яких тітуня Галя щиро вважала його родичами.

Якогось дня Петро поїхав фаетоном сам, без візника у міську санепідемстанцію, щоб уладнати територіальні суперечки, які швидко погодив, і попутно навідався в редакцію газети, бо досі ще не всі його вірші були надруковані, хоча й набрані в гранки. Раїса Ісаківна Крупник зустріла його радо, але виглядала сумною й пригніченою, поскаржившись на неможливість нормальної роботи через цензуру, яка змушує журналістів кривити душею, якщо не втрачати гідність.

— А ти чого із канчуком до мене? Хочеш випороти, що не друкую твоїх віршів? — іронізувала вона. — То починай, хай і тіло відповідає, не лише сумління!

— Я у санепідемстанцію, до вас по дорозі, — ніби виправдовувався Янчук.

— Слухай, а чи не міг би ти завезти мене десь у поле хоч на часину, хай світ білий побачу, відірвавшись від хліба насущного!?

— Чому ж, часину можу побути вам за фірника!

— Куди ж нам махнути?

— Куди скажете!

— Я б воліла побути десь на просторі...

— Я також, правда, кінь у мене не баский, та біжить добре, як йому пугу показувати!

— Оце нагода, Петросе! Зачекай, я тільки наших попереджу, — Раїса Ісаківна миттю вернулася. — Все гаразд, машталіре! Поїхали!

Дорогою Раїса Ісаківна похвалилася, що мала від Сави Панасовича єдиного листа, в якому той описував соловецькі краєвиди й дорогу до них, дякуючи їй за якусь поміч.

— Є там і вітання юному поетові з побажанням «хай таланить!» — сумно сповістила вона. — Отут і спинися, посидимо та поговоримо, хай розкуюся хоч на часину, — Раїса Ісаківна підвелася й оглянула окіл.

На всі боки розкинулися перісто-оголені далі, десь уже пописані ріллею, а десь ще з невибраними картоплями, не зрізаними кукурудзинням та соняхами.

— Не виживе він там, сердега, згадує Берестечко й трагедію Крутів... — глибоко зітхнула вона, видивляючись зачаровано навколо. — Часу в нього, пише, вистачить на осмислення життя у безвиході, — стримала плач, примовкнувши. — Іде, Петре, — продовжила згодом, — перелицювання й залізобетонне закріплення найсвавільнішого дикого негативу в позитив. Дсконсолідуються й знищуються основи власне мислення, а найпаче тут у нас, на географічному перехресті, де етнокультурні й історичні засади колись вільного трудового народу після інквізиції й людоловства східної сатрапної деспотії набули найрозгнузданішого ґатунку. Централізація всього і вся стає імперсько-необмеженою, і нема тому ради, — знову задумалась Раїса Ісаківна. — Над світом звелися не примарно, а наяву дикі й хижі неучі-деспоти, біснуваті фашисти й убивці мого і твого народів: Гітлер і Сталін, продовживши нищівну боротьбу, започату ще Леніним, хижацтва із людяністю, реакції з демократією, неволі з волею, мракобісся з гуманністю, темряви зі світлом, зла із добром... І переможе зло, коли на нього не знайдеться зло ще більше! Союзна новоімперія будує соціалізм уже не лише на кістяках колишньої Росії, а й на кістках моїх нещасних єдинокровців, розстріляних у Європі без батьківщини, — витерла вона хустинкою сльози з очей. — В одній абсолютистській імперії «жидами-іудами», що ледь животіють у своїй масі, повняться табори крижано-сніжної Півночі, а в другій — центральноєвропейські тюрми. Росте, як на дріжджах, фашизм у політиці і псевдоавангардизм у мистецтві, формується завойовницький псевдосоціалізм, а насправді — найтоталітарніший державний капіталізм із утвердженням диктатури жандармерії й сиску, як держави в державі, — тяжко дихала, розхвилювавшись, Раїса Ісаківна. — Бідний мій народ тепер, як ніколи, в Європі, але не менш бідний і твій у кошарі імперії, бо ж були убиті чи закатовані найвідданіші народові революціонери: