Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Лише на цій відстані, коли віконт підійшов до нього на п’ять метрів, Грегор відчув дещо старанно приховане в аурі Вищого Магістра. В аурі, котра зазвичай була відкритою настіж, наче двері цілодобового генделя. «Цікаво», – подумав барон Грейткіллс, – «невже ж учень наважиться продемонструвати щось, на що раніше не вистачало сили  волі чи клепки?.. Дууже цікаво…». Але вголос геомант сказав інше.

– Ви… знов викликаєте мене на дуель, віконте?

– Ні, що ви, най боронять мене Небеса! Просто хочу показати, що ваш експеримент не мав жодного успіху.

– Он воно що… А сили ви так швидко відновили, гадаю, від фамільних артефактів?

Віконт, що дійсно ще півгодини тому був цілком магічно знесилиний, зараз хіба не світився від магічної енергії. Так, він скористався однією з сімейних магічних реліквій, щоб прискорити власне відновлення і дещо показати клятому вчителю.

– Звісно, бо ж магнетитової кімнати в Хейзел поки нема, а мені дуже, знаєте, не терпиться продемонструвати вам усю ефективність вашого ритуалу. Дивіться!

Магістр хотів запустити в бік свого вчителя повільну шарову блискавку, щоб той встиг оцінити відсутність змін. Але злість зіграла своє – і білосніжна куля, що плюється електричними зарядами, стрілою улетіла в спину Грегора. Та за мить до зіткнення із землі зі швидкістю думки вистрибнула отруйно-зелена лоза та хльостким, точним ударом відправила «посилку» назад адресату.

– Трясця! – Гримнув Вищий Магістр та не знайшов нічого розумнішого, як… поглинути власну ж блискавку. І, власне, та простота, швидкість і відсутність неприємних відчуттів, з якими він це зробив, загнали його трохи в ступор.

– Ну, на що мені дивитися, віконте? – Архімаг вже стояв, дивлячись в очі власному учню.  І на його вустах грала щира, але трохи хитра посмішка.

– Цей контроль… Це єднання зі стихією… – Заворожено дивився на власні руки Д’Альбон. – Невже все це через лишень один ритуал?

– Так. Через один-однісінький ритуал. А тепер, якщо ваша ласка, покажіть мені дещо більш потужне, аніж жалюгідна шарова блискавка. Прошу.

І ввічливим жестом, який ніяк не в’язався з єхидним тоном, Архімаг відкрив портал на до болю знайому площадку біля скали, до якої так не люблять ходити селяни.

 – Ба! Та невже я нарешті отримав честь на справжню дуель з улюбленим вчителем?!  І вибір типу дуелі тепер за мною.

– Саме так, Ваше сіятельство, саме так… Я викликав вас на дуель. – Ховаючи цікавість експериментатора за поважливим тоном, відповів геомант.

– Гхм-гхм. Ну то що ж! Я готовий оголосити умови, вчителю! – Прочистивши горло, урочисто почав маг Повітря, як тільки вони вдвох пройшли портал, опинившись за декілька миль від Смарагдової Садиби, замку Хейзел та Хісс. Котрий, доречі, буде потім дуже невдоволеним тим фактом, що його так підступно не покликали на видовище.

– Найуважнішим чином слухаю вас, віконте.

– Наш магічний двобій проходитиме у класично-вільному стилі. На рахунок три кожний з чарівників вільний застосовувати будь-які оборонні чи атакуючі чари, але тільки за рахунок власних резервів. Артефакти й талісмани-накопичувачі не використовуємо!

– Велика Матір, скільки умов і все задля того, щоб просто програти за правилами. – Зітхнувши, похитав головою Грегор.

– Раз! – Волосся віконта прийняло звичну вертикальну стійку.

– Атакуйте вже, потім буде пізно, Леоне.

– Два!

– Ну, я поперед…

– Три!

Мить у мить з останнім звуком, що пролунав з вуст майбутнього графа Д’Альбон, Архімага Землі було атаковано одразу з декількох напрямків. Потужна хвиля повітря, утворивши коло з геомантом в центрі, різко вирішила стиснутися. Землю під ногами Грегора вкрила ковдра з білосніжних, іскристих розрядів. З неба по цілі почали безперервно лупати блискавки, а в довершенні цього, ніби з’єднуючи хмари з землею, на місті, де стояв вчитель Леона, утворився тоненький, проте дуже потужний смерч.

Зізнатися, Леон був дуже вдоволеним собою. Він відчував, що швидкість створення чарів була десь у півтори рази більшою за його звичайну швидкість. Це було… неймовірно. Він настільки захопився тестуванням власних можливостей, що навіть трохи забув про те, що, власне, бере участь в дуелі.

– І як ви взагалі екзамен на Вищого Магістра здали, віконте?! – Якимось чином, голос Архімага перекрив навіть рев смерчу та гуркіт блискавок, що влучали… Власне, в Архімага.

Грегор Грейткілс, стоячи просто в епіцентрі повітряного хаосу, який влаштував йому учень, навіть не думав показувати якісь ознаки дискомфорту. Розряди під ногами безсило облизували його чоботи. Удар спресованим повітрям, що міг кінний загін латників перетворити на фарш, навіть не поворухнув постать чарівника. Власне, як і смерч, що зібрав лишень усю місцеву пилюку та кружляв над головами чаклунів декілька важких навіть на вигляд кам’яних брил. Тож, жодна атака не змогла вплинути на стан барона цих місць. Лишень шкіра геоманта зараз нагадувала луску з дорогоцінного, фіолетового каміння. І, судячи з усього, тій шкірі було однаково байдуже як на блискавки, так і на повітряні леза.

– То ви одразу до Аметистової шкіри звернулися, вчителю?! – Відповів віконт. – Що ж, добре! А як вона витримає Перст Індри?!