Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

— Ти… ти щось… сказала?

Знову тиша. Мабуть, я помилився. Напевно, мені це примарилося. Але тоді… це сталося знову.

Губи Алісії повільно, болісно поворухнулися, і пролунав її різкий голос, мов скрип воріт, які потрібно змастити.

— Чого… — прошепотіла вона. Потім зупинилася. І знову: — Чого… чого…

Якусь мить ми лише дивилися одне на одного. Мої очі повільно наповнювалися слізьми — слізьми недовіри, хвилювання й подяки.

— Чого я хочу? — запитав я. — Я хочу, щоб ти продов­жувала говорити… Говори, говори зі мною, Алісіє…

Вона уп’ялася в мене очима. Вона про щось розмірковувала. Потім вирішила і повільно кивнула.

— Добре, — відповіла вона.

10

— Вона сказала «чого»?

Професор Діомед дивився на мене приголомшено і здивовано. Ми стояли на вулиці й курили. Можу сказати, що він був збуджений, бо впустив сигарету на землю і не помітив цього.

— Вона говорила? Алісія справді заговорила?

— Так.

— Неймовірно. Отже, ти мав рацію. А я помилявся.

— Зовсім ні. З мого боку було неправильно бачитися з нею без вашого дозволу, професоре. Вибачте, але в мене просто було внутрішнє чуття…

Діомед відмахнувся від мого вибачення і закінчив речення за мене:

— Ти довірився своєму інстинкту. Я вчинив би так само, Тео. Молодець.

Я був не дуже налаштований святкувати.

— Ще зарано ділити шкуру невбитого ведмедя. Так, це прорив, але немає жодних гарантій, що вона будь-якої миті не повернеться до попереднього стану.

Діомед кивнув.

— Цілковита правда. Ми повинні організувати офіційний перегляд і якнайшвидше провести зустріч з Алісією разом із колегами — це можемо бути ти, я і хтось із трастового фонду, наприклад Джуліан, він досить безпечний…

— Ви дуже поспішаєте й не слухаєте мене. Ще зарано. Такі дії можуть налякати її. Ми маємо рухатися повільно.

— Але важливо, щоб траст дізнався…

— Ні, ще ні. Можливо, це поодинокий випадок. Давайте не оголошувати про це. Поки що.

Діомед згідно кивнув. Він поклав руку мені на плече і поплескав.

— Молодець, — повторив він. — Я пишаюся тобою.

Я відчув гордість — батько привітав сина. Я усвідомлював своє бажання догодити Діомеду, виправдати його віру в мене і змусити його пишатися мною. Я трохи розхвилювався і запалив сигарету, щоб приховати емоції.

— Що тепер?

— Продовжуй, — відповів Діомед. — Продовжуй працювати з Алісією.

— А якщо Стефані дізнається?

— Забудь про Стефані — залиш її мені. Зосередься на Алісії.

Я так і зробив.

Упродовж нашого наступного сеансу ми з Алісією невпинно розмовляли. Слухати її після такого тривалого мовчання було якось незвично й бентежно. Спочатку вона говорила нерішуче і вагаючись — намагаючись знову стати на ноги, якими так давно не користувалася. Невдовзі вона адаптувалась і розмовляла швидше і спритніше, жонглюючи реченнями так, наче зовсім і не мовчала, — чого вона, у певному сенсі, і не робила.

Коли сеанс закінчився, я повернувся до свого кабінету, сів за стіл і записав усю розмову по свіжих слідах. Я записував геть усе, дослівно, передаючи діалог якомога точніше і ретельніше.

Ви побачите, що це неймовірна історія, — у цьому немає жодних сумнівів.

Вірити в неї чи ні — діло ваше.

11

Алісія сиділа у кріслі навпроти мене в терапевтичному кабінеті.

— Перш ніж почати, — сказав я, — у мене є кілька питань до тебе. Дещо, що я хотів би прояснити…

Відповіді не було. Алісія дивилася на мене тим своїм не­зрозумілим поглядом.

Я продовжив: