Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

— Чому замість неї не померла Алісія?

— Так він сказав.

— Алісія чула це?

— Ага. І тоді Алісія прошепотіла мені — я ніколи цього не забуду: «Він убив мене. Тато щойно вбив мене».

Я онімів і лише дивився на Пола. У моїй голові зазвучав хор дзвоників, пронизливий гучний дзвін. Саме це я шукав. І я знайшов його — відсутній шматок пазла, нарешті, тут, на даху в Кембриджі.

Дорогою до Лондона я постійно думав про прихований зміст, який щойно дізнався. Тепер я розумів, чому «Алкес­та» взяла Алісію за живе. Так само, як Адмет фізично засудив Алкесту на смерть, так і Вернон Роуз засудив свою дочку на смерть, але психічно. Адмет, може, і кохав Алкесту якоюсь мірою, а от у Верноні Роузі любові не було, лише ненависть. Те, що він зробив, — факт психічного дітовбивства, і Алісія зрозуміла це.

«Він убив мене, — сказала вона. — Тато щойно вбив мене».

Тепер нарешті в мене є з чим працювати. Я дізнався про надзвичайний вплив емоційних ран на дітей і як вони потім проявляються в дорослому віці. Уявіть це: почути від батька, тієї людини, від якої залежить ваше існування, що він бажає вам смерті. Як жахливо це для дитини, як травматично, як падає самооцінка. А біль буде такий сильний, такий величезний, що ви проковтнете його, придушите, закопаєте. З часом ви втратите зв’язок із джерелом вашої травми, роз’єднаєтеся з корінням того, що її викликало, і забудете про неї. Але одного дня весь біль і лють вивергнуться, наче вогонь з черева дракона, і ви візьмете зброю. Ви спрямуєте цей гнів не на батька, який уже мертвий, забутий і недосяжний, а на свого чоловіка, того, хто займає певну частину вашого життя, того, хто кохає вас і розділяє з вами ліжко. Ви ви­стрелите йому п’ять разів у голову, можливо, навіть не розуміючи чому.

Потяг мчав крізь ніч до Лондона. «Нарешті, — думав я, — нарешті я знаю, як достукатися до неї».

Тепер ми можемо почати.

9

Ми з Алісією сиділи мовчки.

Я вже краще давав раду з цими мовчанками, призви­чаювався, краще витримував їх. Мені вже було майже комфортно сидіти з Алісією в цій маленькій кімнаті й мовчати.

Алісія тримала руки на колінах, ритмічно стискаючи і розтискаючи пальці, ніби з ударами серця. Вона сиділа обличчям до мене, але дивилася крізь ґрати у вікно, а не на мене. Дощ скінчився, і хмари на мить розійшлися, відкриваючи блідо-­блакитне небо. Але з’явилися нові й небо потемніло, ставши сірим. Тоді я заговорив.

— Я дізнався дещо. Це мені розповів твій двоюрідний брат.

Я намагався це сказати якомога м’якшим тоном. Реакції не було, тож я продовжив:

— Пол розповів, що в дитинстві ти почула, як твій батько сказав щось жахливе. Після аварії, у якій загинула твоя мати… Ти почула, що він хотів, щоб ти померла замість неї.

Я був упевнений, що після цих слів з’явиться підсвідома фізична реакція, якесь підтвердження. Я чекав, але нічого не відбувалося.

— Цікаво, як ти ставишся до того, що Пол розповів мені це. Тобі це може видаватися зрадою. Але я впевнений, що він зробив це заради тебе. Зрештою, ти перебуваєш під моїм захистом.

Відповіді не було. Я засумнівався.

— Можливо, тобі допоможе, якщо я тобі щось скажу. А може, це допоможе мені. Правда в тому, що я розумію тебе краще від усіх. Знаєш, у нас із тобою було подібне дитинство, з однаковими типами батьків. І ми обоє покинули власний дім, щойно змогли це зробити. Та невдовзі дізналися, що географічна відстань мало що значить у духовному світі. Деякі речі нелегко залишити в минулому. Я знаю, яким жахним було твоє дитинство. Важливо, щоб ти зрозуміла, наскільки це серйозно. Те, що сказав твій батько, рівнозначне фізичному вбивству. Він убив тебе.

Цього разу я побачив реакцію.

Алісія різко відвела погляд і подивилася просто на мене. Її очі випалювали мене зсередини. Якби поглядом можна було вбити, то я впав би без духу. Я мужньо зустрів цей убивчий погляд.

— Алісіє, — сказав я. — Це наш останній шанс. Я си­джу тут без відома і дозволу професора Діомеда. Якщо я і далі порушуватиму правила заради твого блага — мене звільнять. Тому сьогодні ми бачимося востаннє. Ти розумієш мене?

Я промовив це без жодних емоцій чи очікувань, з відсутньою надією чи почуттями. Мені набридло битися головою об стіну. Я не чекав жодної відповіді. І тоді…

Спочатку я подумав, що мені