Читати книгу - "Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова"

— Спасибі тато!

Валізу я зібрала дуже швидко, залишила її в батьківському домі. Залишившись самі, ми просто обійнялися. Алекс згріб мене в обійми і сів зі мною на ліжко.

— Ми ж нікуди не поспішаємо?

— Ні. Я так рада тебе бачити і мати можливість обійняти.

Ми сиділи, обійнявши одне одного і періодично цілуючи одне одного то в губи, то щоки, то шию. Але на більше поки що не наважувалися. Як правильно зауважив Алекс, ми нікуди не поспішаємо. Через годину змогли відліпитися одне від одного і пішли гуляти як нормальна пара!

— Я прям не можу повірити, у нас нарешті нормальне побачення, — проворкував Алекс, цілуючи мене на вулиці.

Я за ці роки витягнулася дуже сильно і з'явилися всі потрібні опуклості й увігнутості. Коли дісталися до кафешки, мені зателефонувала його трійка друзів.

— З днем народження! — одразу від трьох.

— О, ви вже вдвох у кафе! — захопився Дік — А рідні де?

— У фортеці, ми скоро повернемося до них.

Нам якраз принесли молочні коктейлі та десерт один на двох. Я мружилася від задоволення, ось так от сидіти з коханим. Він сміливо обіймає і може мене поцілувати.

— Ех, які ви щасливі! Радіємо за вас. Алекс, ти ж сьогодні повернешся?

— Куди я подінуся. У фортеці, у Лії в кімнаті занадто багато дітей.

— Іза спить зі мною, іноді на мені, — поділилася я. — Дерек радий спихнути. Інакше вона спить на татові. У мене ж ще зранку іспити на два факультети... треба раніше лягти.

— Ти впораєшся! — сказав із гордістю Алекс.

— Тоді мою валізу потрібно буде повернути у фортецю.

— Оу, ви ж можете переночувати в батьківському домі.

— Не сьогодні, — сказав трохи різко Алекс, — ми нікуди не поспішаємо.

До призначеного часу ми повернулися у фортецю, валізу я сховала під ліжком, щоб діти в ній не копалися. Батько з братами і дідусями принюхалися до нас і здивовано переглянулися.

— Ви чим займалися?

— Гуляли, солодощами ласували. У нас побачення було!

— А я казав, — сказав задоволений Януш, — Вони для цього занадто правильні. Сиділи в обнімку, а потім пішли гуляти.

— Підглядати нескромно.

— У тебе брати скромністю не страждають, — сказала мама і обійняла мене.

Вранці довелося не дуже ласкаво будити дітей магістра Яліна.

— Так, дітвора, встаємо. Мені вашому батькові ще іспит сьогодні складати. І він перед ним хоче споглядати улюблених кошенят, ведмежат. Швидше, а то без сніданку залишитеся.

Тільки через сніданок і піднялися.  В академію встигли вчасно. Хоча дітвора сьогодні не хотіла йти.

— Решта сьогодні теж додому йдуть.

— Чому?

— Тому що я вступаю в академію і їду з фортеці.

— Ти тепер будеш у місті бувати?

— Буду. Але частіше в академії.

Портал нам відкривав Ялін. Діти одразу побігли до тата обійматися. Мене теж швидко обійняли і підштовхнули в напрямку адміністративної будівлі. Швидко занесла в гуртожиток на зберігання свою валізу і втекла реєструватися на іспит. Тут на диво нічого не змінилося. Навіть викладачі залишилися ті самі.

— Ти ж іще Рінвер? — побачивши мене, запитав Оур, Шаєр стояв поруч, схрестивши руки на грудях, і посміхалися мені.

— Звичайно, Рінвер!  — сказав Лішкор у мене за спиною — Я її батькові сказав, що планую бути в неї на весіллі!

Я магістрам усміхнулася, а мені показали на блідого юнака, у якого реєструватися. А потім топати в чергу на іспит. Подивилася на майбутніх студентів. Тут різні були і забиті хлопці, і з гонором. Але бойовиків було видно відразу. Великі хлопці, переважно перевертні. На мене поглядали з цікавістю, переважно як на дівчину.

— Можу скрасити твої ночі, — проворкував один смертник, обіймаючи мене.

— У мене три дуже ревнивих брати.

— Але їх тут немає.

— І це ще небезпечніше, ніхто не зупинить мене.

— Рінвер! — крик від дверей, де викликають на іспит. — Заходимо!