Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Розгортай, дядьку Фріце!

Там лежало шість пісень на слова Фріца, які Ернст поклав на ноти, і лист.

– Прочитай уголос! – зажадала Паульхен.

– Добре. Читаю:

«Дорогий Фріце! Є люди, для яких дні народження не є чимось особливим, бо народитися на світ Божий – досить-таки сумнівне щастя. Ніколи не знаєш – чи проклинати свою долю, чи дякувати їй. Але у твоєму випадку ми безмежно їй вдячні. Тож тисну твою руку й бажаю всього найкращого. Сам знаєш, що я маю на увазі. Був би я зараз з вами, ми б відкоркували пляшку доброго золотистого вина й побалакали б про майбутнє… Заняття – чудові, театр – першокласний. Сподіваюся відразу ж після закінчення отримати місце капельмейстера. Оце й усе. Може, ще щось не згадав? Ага, ще одне: існують люди, вічно незадоволені своїм життям. Кожна досягнута мета не дає їм спокою, а лиш служить плацдармом для нових бажань. Так і зі мною: моє життя – війна, моя погибель – спокій. І тільки так я почуваюся доволі непогано. І ставати іншим не маю жодного бажання. Стискаю свою червоногарячу волю в кулак і, наче полум’яний стовп, шугаю у простори неба… Напевно, ви всі зараз у затишку й теплі зібралися в мансарді мрій. Вітання всім, а тобі, Фріце, всього найкращого від Ернста».

– А тепер послухаймо нових пісень! – Усі поспішили до рояля, де заходилися награвати й виспівувати нові мелодії.

Посутеніло. Коли всі вже прощалися, Елізабет попросила дати їй ноти пісень.

Стемніло.

Фріц прибрав зі столу й простелив білу скатертину. Тоді запалив свічі у старовинних канделябрах, поставив їх перед прекрасним портретом і витягнув із шухляди всі листи коханої.

Сяйво свічок колихалося і тремтіло – здавалося, наче прегарні очі виблискують, а червоні вуста всміхаються.

Фріц схилив голову й узявся читати. Крізь вікно віяв нічний вітер, та Фріц його не відчував. Він опинився у зовсім іншому світі – там знову лунали давно вже стихлі слова, до нього промовляв коханий голос, а в душу заглядала пара незабутніх очей. Із пожовклого паперу підіймався запаморочливий запах його юності. І в кожному слові, на кожній сторінці говорило кохання. Кохання, кохання… і тільки кохання. Із вкладених між аркушами пелюсток фіалок, троянд, незабудок та жовтофіолей знову, як і колись, точився солодкий аромат. Фріц перегортав лист за листом, і кожен дихав коханням. На одному світло-червоному вигорілому клаптику він прочитав: «Коханий, я – вже не я, я – подих вітру, квітка в краплинах роси, вечірня мрія. Мої голуби тепер іще більше мені довіряють, наче здогадуються про ці зміни. Вони сідають мені на плечі і скльовують крихти з моїх вуст. Коханий, я блукаю, наче уві сні… О, ні! Моє життя – це ти, без тебе – все лиш сон… Коханий, я – вже не я. І я ридаю від щастя, бо я – це ти…»

Із Фріцових грудей вирвався стогін:

– Лу… насолодо моя, блаженство моє, де ти?

Йому було несила далі читати, він згорбився в кріслі перед дорогим портретом.

Здавалося, наче в прекрасних очах затаїлася іскра життя, а червоні вуста всміхаються.

– Я такий самотній, і мені так тяжко на душі… – приглушено мовив Фріц. – Вернися до мене… Усі мої думки – лише про тебе…

Бліде місячне сяйво злилося із палахкотінням свічок.

– Ти тут, ти вже прийшла, Лу… кохана моя… – прошепотів утомлений самотній чоловік. – Ходи, ходи сюди, візьми крісло й сядь біля каміна, поближче до вогню. Притисни до каміна свої ніжки – ось бачиш, вони вже зігрілися й порожевіли… Візьми ще й ковдру – надворі ніч, а у твоїх очах усе ще причаївся холод. А ось і чай, солодкий чай – такий, як ти любиш… Можна я потримаю твоє горня? Ось так… Пий, кохана. Глянь, уже й твої щічки почервоніли. Закутуйся якнайзручніше в кріслі й дай мені руку… Я ж сяду навпочіпки біля твоїх ніг. Тепер можна й погомоніти…

…Я завжди знав, що ти вернешся. Глянь, тут усе так, як і колись, як у той день, коли ти побувала тут востаннє. Ледь жевріє вогонь, співає пісню вітер, і сутінки снують думки.

…Самотньо тут без тебе. А знаєш, коли мені було найтяжче? Коли я, втомлений бурхливим довгим днем, після боротьби, перемоги чи поразки, бачив, як землю сповиває тихий ніжний вечір, – тоді в моєму серці озивався якийсь голос, ні, не голос, а жалібний плач дитини, змученої дитини: «Я так утомився, кохана, прийди, благослови мене, щоб я міг заснути». І було так важко, Лу, змусити цей жалісливий голос замовкнути… Я перепробував усе: і бушував, і пиячив, і виспівував пісень. Але завжди, коли шаленство затихало чи спинялось, у мою душу вперто проникав той самий тихий голос: «Утомився я, кохана, прийди, благослови мене…» Я бив кулаками по столі й на всю горлянку верещав: «Вина, якнайміцнішого вина! І забути, все забути!» Ревіла музика, брязкали келихи, виблискували обличчя, сміялись очі. А розпач роз’їдав моє серце, бо весь той галас і шум не в змозі був заглушити той тихий голос, той утомлений голос у моїй душі. Я знову й знову чув ті самі слова: «Я так утомився… Так хочу вже лягти…» Тоді я усамітнився і з головою поринув у сивочолу мудрість та філософію… Зазеленіла весна, розпустилися бруньки, зашуміли ріки, засвітило ясне сонечко – я не бачив нічого… Та все одно, коли на землю тихо опускалися сутінки й оживали мертві букви, коли я втуплювався в книгу й нічого не бачив і коли мене поступово огортала непроглядна темрява, – з далекої далі до мене долинав тихий жалісливий голос: «Я так утомився, кохана, прийди, благослови мене, щоб я міг заснути». Тоді я відкидав старі обтріпані книжки й вибігав на вулицю – під купол неба і крони дерев.

…День за днем, тиждень за тижнем я виконував свою роботу. Дивився на світ так само, як і раніше, майже умиротворено. Лиш коли на землю опускались сутінки, мене охоплював неспокій і я ще деколи чув той тихий голос.

…Може, тобі ще чаю принести, кохана, люба моя? Ходімо, глянемо, як жевріє вогонь, – і так само, як колись, віддамося нашим мріям.

…Ти тільки глянь на це темне смерекове поліно. Невеличкі синяві язички ковзають по ньому. І зненацька – жовтий спалах. А тоді червоний пломінь обережно огортає його в прекрасні білі шати, й важкому