Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Коли я ступила в центр кола, утвореного з живих, квітучих дерев, земля під моїми ногами засяяла м’яким сріблястим світлом. У руках королеви Алеїне — кришталева чаша з водою, напоєною світлом самої Ліри.

Аделаїда запевняла, що ритуал безболісний. Але я не могла повірити повністю. Бо кожне пробудження моєї магії до цього — було нестерпним. Болем, який пропалює до кісток. І навіть тепер спогади про це змушували мене здригатися.

Цей ритуал проходять усі Альви з народження, ще немовлятами. Кажуть, їм це не шкодить. Та я — не немовля. І не чистокровна. Я — виняток. Останні мішанці жили ще до Відходу Альвів. Усі вони залишились на Землі. А я тут, одна, і ніхто не знає, як моя природа зреагує на це благословення.

— Енжело, — мовила королева, її голос звучав, мов шепіт лісу. — У цей вечір ти входиш у рід Альвів, відкриваючи себе нашій сутності й силі. Чи готова ти скоритися долі, прийняти тягар сили й відповідальності? Долучитися до нашого роду — з усіма привілеями й наслідками? Чи готова ти прийняти наш спосіб життя, наші цінності, наші закони й звичаї?

Королева справді постаралася з промовою. І раптом — у грудях стиснулося. Бо я була не зовсім щира. Я могла прийняти силу. Навіть її наслідки. Але не правила. Не спосіб життя. Не чужу мені правду.

«Мені це потрібно», — прошепотіла я до себе, стискаючи кулаки.

— Так, — відповіла я впевнено, хоч голос зрадницьки затремтів.

Королева окропила моє чоло водою з чаші. Вітер здійнявся раптовим поривом, не холодний — теплий, як подих життя. Наді мною закружляло сяйво, ніби сама магія Альвів вирішувала, чи гідна я.

Поруч стояв Аелар. Він простягнув мені руку. Його очі світилися гордістю. І ще чимось… ніжним, прихованим. Коли наші долоні торкнулися, світло навколо спалахнуло яскравіше.

З неба впала срібна крапля. Вона торкнулася мого серця, і на мить мої очі відбили світло, яке було в листі Дерева Життя.

Мій внутрішній світ розчахнувся. Хвиля сили пройшла крізь мене, м’яка, тепла, як живий потік, що наповнив кожну клітину. Це не боліло. Навпаки — було благословенням. Моє тіло дрижало, вібруючи від енергії. Спокій огорнув мене. Легкість. Світло.

А потім прийшов сором. Гіркий, пекучий. Вони знали, що я не зовсім щира. І все ж… благословили. 

Я відчула землю під ногами, подих кожного листка, кожен дотик світу навколо. У мені зароджувалося щось нове. Справжнє.

— Віднині ти — донька Альвхейму, — урочисто проголосила королева. — Носійка сили. Серце нашого роду. І нехай твоя магія зростає разом із твоїм вибором.

— Ельє! — вигукнули всі в унісон.

***

Тієї ночі сон не йшов. Щось гуло всередині мене — пульсувало, відбивалося в ритмі серця, кликало. Потяг, що не мав ні слів, ні форми, але був надто сильним, щоб його ігнорувати. І я раптом зрозуміла, куди він мене тягне. Це відкриття налякало до тремтіння. Але зрештою — я здалася.

Накинула на легку, майже прозору нічну сорочку теплу накидку й крадькома рушила порожніми коридорами замку.

Мені ще жодного разу не випадало побувати в Печері Дзеркала Душі фізично — лише колись, давно, на рівні свідомості. Але зараз я точно знала, куди йти. Наче сама земля нашіптувала напрямок.

Я ступила в печеру, і на мить забула, як дихати. Мене ніби занурило у простір поза часом. Тут усе мовчало — навіть думки. Лише відчуття. Глибокі, давні, вічні.

Кам’яні сходи вели вниз, і я йшла, тримаючись за стіни, вкриті мохом і ледь видимими символами. Під ногами лунало глухе відлуння — наче сама печера прислухалась до кожного мого кроку.

І ось я побачила її.

У центрі — платформа, що спочивала на велетенській кам’яній долоні, мов рука самої землі підтримувала це місце. Навколо — фігури жінок чи ангелів, застиглих у вічному танку поглядів. Їхні кам’яні лиця були ніжні й спокійні, але водночас проникливі, майже живі.

Між ними — блискуча гладь води, крізь яку світився м’який блакитний вогник. Дзеркало Душі. Я знала, що саме сюди мене тягнуло, хоча й досі не розуміла до кінця — навіщо.

Світло проникало крізь тріщини у склепінні, лягаючи на воду і статуї, мов благословення. А мене огорнула тиша — не гнітюча, а священна. У цій тиші щось в мені здригнулося. Озвалося.

— Нарешті, — озвався луною мелодійний голос Аделаїди, Берегині Дзеркала Душі.

Я здригнулася, не чекаючи нікого почути. Серце рвонулося догори, перш ніж знову впасти кудись униз.

— Я вже зачекалася, — продовжила вона, ніби й не помітила, як налякала мене.

Я обернулася — і побачила, як вона виходить із ніші в скелі. Її кроки були легкими, мов дотик вітру. Здавалося, вона не йшла — пливла крізь повітря. Контраст темної шкіри й світлого, майже сяйливого вбрання, дивні знаки на обличчі, що світилися тим самим м’яким світлом, як і гладь Дзеркала Душі, — усе в ній було ніби з іншого світу. Найзагадковіша серед Альвів.

— Ти знаєш, чому ти тут?

Я похитала головою. Лише здогади… які лякали.

— О, Енжело… — Її голос став майже шелестом. — Я бачила твою душу. Справжню. Чесну. — Коротка пауза. — І я знаю все.

Вона легко змахнула рукою, запрошуючи мене підійти.

— І Творці знають.

Серце вдарило гучно — чи то в грудях, чи то в скронях, де вже пульсувала тривога. Я ступила вперед — ноги тремтіли, та я не зупинилась. Підійшла до неї. Її обличчя залишалося спокійним, майже невичитаним. 

А якщо Творці дали своє благословення… вона не може його скасувати? Чи може?

— Ти дуже вправна брехуха. Як і Аелар. — Голос Аделаїди бринів іронією, але в ньому не було злості. — Я вражена. Спершу я відчула гнів. Потім — образу, усвідомивши, що мене ошукали. А потім… прийшло розуміння.

Вона зробила запрошувальний жест, і я несміливо підійшла ще ближче.

— Зазирни. Скажи, що ти бачиш?

Я вагалася. Серце калатало, груди здавала тривога. Але я зробила останній крок і, нахилившись над водою, вдивилася в її глибини. Мій погляд зустрів моє ж відображення.