Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Сідай на підмінного, Поквіте. Я правитиму. Сядьте зі мною на козли, пане Ґеральте. А ти чого біля воза крутишся, Поквіте? Далі, уперед скачи! Ми тут побалакати хочемо, нам твоїх вух не треба!

Плітка, що дріботіла за возом, заіржала, шарпнула вуздою, як видно, заздрячи кобилі Поквіта, що йшла риссю гостинцем.

Йурґа цмокнув, злегка шмагнув коней віжками.

— Ага, — сказав, подумавши трохи. — Отака справа, пане. Я обіцяв вам… Тоді, на мосту… Склав вам обітницю…

— Не треба, — швидко урвав відьмак. — Не треба, Йурґо.

— Треба, — різко сказав купець. — Слово моє не дим. Те, що вдома застану й чого не сподівався, ваше буде.

— Та заспокойся. Нічого я від тебе не хочу. Ми квити.

— Ні, пане. Якщо щось такого вдома застану, значить — призначення. А якщо з призначення сміятися, якщо збрехати йому, то воно тоді жорстоко карає.

«Знаю, — подумав відьмак. — Знаю».

— Але… Пане Ґеральте…

— Що, Йурґо?

— Нічого я вдома не застану, чого не сподівався. Нічого, й уже, напевне, не те, на що ви розраховували. Пане відьмаче, чуєте: Злотолітка, жінка моя, дітей більше мати не може — після останнього чого-чого, а дитинки вдома не буде. Бачиться, не влучили ви в ціль.

Ґеральт не відповів.

Йурґа також мовчав. Плітка форкнула, помотала головою.

— Але я маю двох синів, — раптом швидко сказав Йурґа, дивлячись перед собою на гостинець. — Двох здорових, сильних і не дурних. І кудись-то я мушу їх у навчання дати. Один, думав, зі мною стане купецтву вчитися. А другий…

Ґеральт мовчав.

— Що скажете? — Йурґа повернув голову, глянув на нього. — Ви на мосту обітниці зажадали. Йшлося вам про дитину для вашого відьмацького навчання, адже ні про що інше. То чому ж то мала б це бути дитина несподівана? А сподіваною — бути не може? Двох я маю, тож нехай один із них на відьмака вчиться. Фах як фах. Не кращій, не гірший.

— Ти впевнений, — тихо відізвався Ґеральт, — що не гірший?

Йурґа примружився.

— Боронити людей, життя їм рятувати — це, по-вашому, яка справа, зла чи добра? Ті чотирнадцять на узгір’ї? Ви на тому мосту? Що то ви вчиняли, добро чи зло?

— Не знаю, — із зусиллям сказав Ґеральт. — Не знаю, Йурґо. Часом видається мені, що знаю. А інколи маю сумніви. Чи хотів би ти, щоби твій син мав такі сумніви?

— А нехай має, — серйозно відповів купець. — Нехай би він їх мав. Бо то, власне, справа людська і добра.

— Що?

— Сумніви. От тільки погано, пане Ґеральте, коли немає їх. А призначення свого ніхто уникнути не зможе.

Відьмак не відповів.

Гостинець повертав під високим укосом, до кривих беріз, незрозумілим чином тримаючись прямовисного узбіччя. Берези стояли в жовтому листі. «Осінь, — подумав Ґеральт, — знову осінь». Унизу блискала ріка, білів новенький частокіл кордегардії, дахи хат, тесані стовпи пристані. Скрипів коловорот. Паром підходив до берега, женучи поперед себе хвилю, розштовхуючи воду тупим носом, розгортаючи солому та листя, що плавали на поверхні — нерухомі в брудному кожусі пилу. Скрипіли канати, що їх тягнули перевізники. Натовп, збитий на березі, галасував, у тому галасі було все: крики жінок, прокльони чоловіків, плач дітей, ревіння худоби, іржання коней, бекання овець. Одностайна, басова музика страху.

— Геть! Геть, відступити, псячі курви! — верещав кінний із головою, обв’язаною закривавленим шматтям.

Кінь, занурений у воду аж по черево, борсався, високо підкидаючи передні ноги, розбризкував воду. На пристані вереск, крик — щитоносці брутально розпихували натовп, лупили куди прийдеться держаками списів.

— Геть від парому! — репетував кінний, розмахуючи мечем. — Тільки військо! Геть, бо голови порозвалюю!

Ґеральт натягнув вузду, зупинив кобилу, що танцювала на краю ущелини.

Ущелиною, у брязкоті зброї та обладунку, йшли чвалом важкоозброєні, здіймаючи густу пилюку, що закривала щитоносців, які бігли позаду.

— Ґеральте-е-е!

Він глянув униз. На кинутому, зіпханому з гостинця возі, заповненому дерев’яними клітками, підскакував і вимахував руками худий чоловік у вишневому кубраку й у капелюшку з пером чаплі. У клітках билися і дерлися кури й гуси.

— Ґеральте-е-е! Це я!

— Любистку! Ходи сюди!

— Геть, геть від парому! — гарчав на пристані вершник із перев’язаною головою. — Паром тільки для війська! Хочете на той берег, псячі хвости, то за сокири й у ліс, плоти збивати! Паром тільки для війська!

— Боги, Ґеральте, — сапав поет, видряпавшись по узбіччю ущелини. Вишневий кубрак його був, наче снігом, усіяний пташиним пір’ям. — Бач, що діється? Оті, з Соддену, напевне програли битву, почався відступ. Та що це я, який там відступ? Це втеча, просто панічна втеча! І нам треба звідси валити, Ґеральте. На той берег Яруги…

— Що ти тут робиш, Любистку? Звідки ти тут узявся?

— Що роблю? — крикнув бард. — Ти ще питаєш? Тікаю, як і всі, весь день на тому возі товчуся! Вночі якийсь сучий син коня у мене вкрав! Ґеральте, благаю, витягни мене з цього пекла! Скажу тобі, нільфгардці можуть бути тут кожної хвилини! Хто не відгородиться від них Яругою, той під ніж піде. Під ніж, розумієш?

— Не панікуй, Любистку.

Унизу, на пристані іржали коні, яких силою затягали на паром, били копитами в дошки. Вереск. Замішання. Плюскіт води, у яку вкотився зіпханий віз, ревіння волів, що виставляли морди над поверхнею. Ґеральт дивився, як клунки та скрині з возу крутяться у вирі, б’ють об борт парому, пливуть собі. Крики, прокльони. В ущелині хмара пилу, тупіт.

— По черзі! — дерся перев’язаний, наїжджаючи конем на натовп. — Порядок, пес вашу мати! По черзі!

— Ґеральте, — простогнав Любисток, хапаючись за стремено. — Бачиш, що діється? У житті не зуміємо ми дістатися на паром. Вояки переправлять ним стільки, скільки зможуть, а тоді спалять, щоб не придався нільфгардцям. Вони ж так звичайно й роблять, ну ні?

— Точно, — кивнув відьмак. — Так вони звичайно й роблять. Утім, я не розумію, звідки та паніка? Це що, перша війна, інших не бувало? Як завжди, дружини королів поріжуть одна одну, а тоді королі домовляться, підпишуть мир й обидва нажеруться з тієї оказії. Для тих, хто оце зараз ламає собі ребра на пристані, в принципі нічого не зміниться. Тож звідки увесь той ґвалт?

Любисток уважно глянув на нього, не відпускаючи стремено.

— Ти маєш кепську інформацію, Ґеральте, — сказав він. — Або не можеш зрозуміти її значення. Це не звичайна війна за наслідування трону чи за клапоть землі. Це не сутичка двох феодалів, на яку хлопи позирають, не перериваючи сінокосу.

— А тоді що воно