Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Ніколи не було подібних воєн, — серйозно сказав бард. — Армії Нільфгарду залишають за собою випалену землю і трупи. Цілі поля трупів. Це війна на знищення, на повне знищення. Нільфгард проти всіх. Жорстокості…

— Немає і не бувало війни без жорстокостей, — урвав його відьмак. — Ти перебільшуєш, Любистку. Це так, як із поромом: так воно звичайно й робиться. Така, сказав би я, військова традиція. Споконвічно армії, що йдуть країнами, убивають, грабують, палять і ґвалтують, не обов’язково в цій послідовності. Споконвічно хлопи під час війни ховаються у лісах з бабами та підручним майном, а як усе закінчується, то повертаються…

— Не в цій війні, Ґеральте. Після цієї війні не буде кому повертатися і до чого повертатися. Нільфгард лишає після себе попелище, армії йдуть лавою і виганяють усіх. Шибениці й палі тягнуться уздовж гостинців милями, дими здіймаються у небо, наче другий горизонт. Кажеш, споконвічно не було чогось такого? Ага, це точно. Так, споконвічно. У нашому світі. Бо виглядає на те, що нільфгардці прибули з-за гір, аби наш світ знищити.

— Це безглуздо. Кому треба знищувати світ? Війни не ведуть, аби нищити. Війни ведуть з двох причин. Одна — це влада, а друга — гроші.

— Не філософствуй, Ґеральте! Того, що діється, філософією не зміниш! Чому ти не слухаєш? Чому не бачиш? Чому не хочеш розуміти? Повір мені, Яруга не затримає нільфгардців. Зимою, як річка замерзне, вони підуть далі. Кажу тобі, треба валити, валити аж на Північ, може, туди вони не дійдуть. Але навіть якщо вони туди не дійдуть, світ наш ніколи не стане вже таким, яким він був. Ґеральте, не кидай мене тут! Я собі ради сам не дам! Не кидай мене!

— Ти хіба здурів, Любистку. — Відьмак перехилився у сідлі. — Хіба здурів ти зі страху, якщо міг подумати, що я тебе кину. Дай руку, застрибуй на коня. Тут тобі шукати нічого, на паром ти все одно не пропхнешся. Відвезу тебе вгору річкою, пошукаємо човна чи пліт.

— Нільфгардці нас схоплять. Вони вже близько. Бачиш тих кінних? Видно, що йдуть просто з битви. Їдьмо вниз річки, у бік гирла Іни.

— Досить каркати. Проберемося, от побачиш. Вниз річкою також тягнуться натовпи люду, біля кожного порому буде те саме, що й тут, усі човни вони, напевне, також позахоплювали.

їдьмо вгору, проти течії, не бійся, я тебе хоча б і на колоді переправлю.

— Той берег ледь видно!

— Не ний. Сказав, що тебе переправлю.

— А ти?

— Застрибуй на коня. Поговоримо дорогою. Гей, диявол тебе, тільки не з цим мішком! Хочеш, аби у Плітки хребет зламався?

— Це Плітка? Плітка була гнідою, а ця — руда.

— Усі мої кобили звуться Плітками. Ти про це добре знаєш, тож зуби мені не заговорюй. Сказав же — мішок геть. Що там у тебе, до холери? Золото?

— Рукописи! Вірші! І трохи їдла…

— Кидай у річку. Напишеш нові вірші. А їдлом я із тобою поділюся.

Любисток скорчив жалібну фізіономію, але довго не роздумував, з розмаху кинув сакви у воду. Застрибнув на коня, повертівся, пристроюючись на в’юках, ухопив відьмака за пояс.

— У дорогу, у дорогу, — підганяв неспокійно. — Не гаймо часу, Ґеральте, скочимо у ліси, поки…

— Припини, Любистку, бо ота твоя паніка передається Пліточці.

— Не смійся з мене. Якби ти бачив, що бачив я…

— Заткнися, холера. Їдьмо, я б хотів ще до сутінків влаштувати тобі переправу.

— Мені? А ти?

— Я маю справи по цей бік річки.

— Та ти здурів, Ґеральте. Життя тобі не дороге? Які справи?

— Це тебе не обходить. Їду в Цінтру.

— У Цінтру? Цінтри вже немає.

— Що ти говориш?

— Немає вже Цінтри. Є попелище й купа уламків. Нільфгардці…

— Злазь, Любистку.

— Що?

— Злазь! — Відьмак розвернувся різко.

Трубадур зазирнув йому в обличчя і скочив з коня на землю, відсахнувся на крок, перечепився.

Ґеральт спішився поволі. Перекинув узду через голову кобили, стояв хвильку нерішуче, потім потер обличчя долонею в рукавичці. Сів на краю урвища, під тереном із криваво-червоними гілками.

— Йди-но сюди, Любистку, — сказав він. — Сідай. І розповідай, що із Цінтрою. Усе.

Поет сів.

— Нільфгардці увійшли туди через перевал, — почав він по хвильці мовчання. — Було їх тисячі. Оточили війська Цінтри в долині Марнадаль. Дійшло до битви, що тривала цілий день, від світанку до сутінок. Цінтрійці стояли мужньо, але прорідили їх. Король загинув, і тоді їхня королева…

— Каланте.

— Так. Не допустила паніки, не дозволила, щоб вони розбіглися, зібрала навколо себе й штандарту кого тільки зуміла, пробилися крізь кільце, відступили за річку, у бік міста. Хто зумів.

— А Каланте?

— Зі жменькою лицарів боронила переправу, захищала відступ. Кажуть, билася, наче чоловік, кидалася як шалена в найгірший вир. Пробили її піками, коли атакувала нільфгардську піхоту. Тяжко поранену вивезли її до міста. Що в цій фляжці, Ґеральте?

— Горілка. Хочеш?

— Так.

— Кажи. Кажи далі, Любистку. Усе.

— Місто взагалі не оборонялося, облоги не було, не було вже кому стояти на мурах. Рештки лицарів із родинами, вельможі й королева… Вони забарикадувалися у замку. Нільфгардці здобули замок з ходу, їхні чародії розвалили у пил браму й частину мурів. Боронився тільки донжон, видко, був зачарованим, бо опирався нільфгардській магії. Й усе ж за чотири дні нільфгардці вдерлися усередину. Не застали нікого живого. Нікого.

Жінки забили дітей, чоловіки забили жінок і кинулися на мечі або… Що з тобою, Ґеральте?

— Кажи, Любистку.

— Або… як Каланте… Головою вниз, із мурів, із самого верху. Говорили, що просила, аби її… Ніхто не хотів. Тож вона доповзла до краю і… Головою вниз. Кажуть, страшенні речі робили з її тілом. Не хочу про це… Що з тобою?

— Нічого. Любистку… У Цінтрі була… Дівчинка. Онука Каланте, десь років десять-одинадцять. Звалася Цірі. Ти щось чув про неї?

— Ні. Але в місті й у замку сталася страшенна різанина, і майже ніхто не врятувався. А з тих, хто захищав донжон, — зовсім ніхто, я казав уже. Більшість жінок і дітей значних родів були саме там.

Відьмак мовчав.

— Та Каланте, — сказав Любисток. — Ти її знав?

— Знав.

— А дівчинку, про яку запитував? Цірі?

— І її знав.

З річки повіяв вітер, зморщив воду, шарпнув гілками, з гілок миготливою курявою полетіло листя. «Осінь, — подумав відьмак, — знову осінь».

Він устав.

— Ти віриш у призначення, Любистку?

Трубадур підняв голову, глянув широко розплющеними очима.

— Чому ти питаєш?

— Відповідай.

— Ну… вірю.