Читати книгу - "Ловець снів"

«Я не можу. Все, не можу більше, дай мені спокій».

«Так, — сказав Сірий. — Думаю, ти виконав своє призначення».

«Піте! — скрикнув Джонсі. Потім Сірому: — Ні, ні, не роби цього!»

Сірий, звичайно ж, не звернув уваги. На мить в оці, що залишилося на обличчі Піта, з’явилося безмовне розуміння. І полегшення. У цю коротку мить Джонсі ще міг достукатися до розуму Піта, свого друга дитинства, який завжди чекав біля воріт школи, нібито ховаючи в кулаці цигарку, який мріяв стати космонавтом і з орбіти побачити весь світ цілком, який був одним із тих чотирьох, хто допоміг урятувати Даддітса від великих хлопців.

Одна мить. Потім Джонсі відчув, як щось вистрибнуло з розуму Сірого, і поріст на тілі Піта не просто смикнувся, а почав стискатися. Почувся зловісний скрипучий звук — це череп Піта тріснув у десятку місць. Обличчя — те, що лишилося від нього, — різко ввалилося всередину, зробивши Піта схожим на старезного беззубого діда. Потім він упав ниць, і сніг почав засипати спину його куртки.

«Ах ти сволота!»

Сірий, байдужий до прокльонів і люті Джонсі, не відповів. Він знову розвернувся вперед. Як тільки він це зробив, вітер, який усе ще посилювався, на мить припинився, і в сніговій завісі прочинилася щілина. Приблизно в п’яти милях на північний захід від їхнього нинішнього перебування Джонсі побачив рухливі вогні, але не сигнальні, а фари. Безліч. Там по шосе їхала колона вантажівок. Інших машин там не було. Тепер ця частина Мейну цілком належала військовим.

«І всі вони шукають тебе, суко», — процідив Джонсі, коли снігохід поїхав далі. Снігова запона зімкнулась, огорнувши їх з усіх боків і приховавши від очей колону, але Джонсі знав, що Сірому нескладно буде знайти шосе. Піт привів його сюди, в цю частину карантинної зони, де неприємностей не очікувалось, і він розраховував, що далі його поведе Джонсі, бо Джонсі був іншим. Хоча б тому, що його не брав байрус. Із якоїсь причини байрусу він не подобався.

«Тобі звідси не вийти», — сказав Джонсі.

«Я вийду, — заперечив Сірий. — Ми завжди помираємо і завжди живемо. Ми завжди програємо і завжди перемагаємо. Подобається тобі це чи ні, Джонсі, але ми — майбутнє».

«Якщо це так, то це найкращий з усіх відомих мені приводів жити минулим», — сказав Джонсі, але від Сірого відповідь не прийшла. Сірий — як сутність, як свідомість — зник, розчинився в хмарі. Від нього залишилося рівно стільки, щоб підтримувати рухові навички Джонсі й скеровувати снігохід до шосе. І Джонсі, змушений виконувати невідоме йому завдання, знайшов слабку втіху в двох речах. По-перше, Сірий не знав, як дістатися до останнього його крихітного шматочка, який існував у згадці про контору братів Трекерів. По-друге, Сірий не знав про Даддітса, про «не скакати, не грати».

І Джонсі збирався зробити так, щоб Сірий і не дізнався про це.

Хоча б деякий час.

Розділ 13

У крамниці Ґосселіна

1

Арчі Перлмуттеру, відмінникові середньої школи (мав честь виголошувати прощальну промову на випускному, тема: «Переваги та обов’язки демократії»), колишньому скауту-орлу[111], ревному пресвітеріанцеві й випускникові Вест-Пойнту, сільська крамничка Ґосселіна перестала здаватися реальною. Зараз, коли на освітлення цього закладу витрачалося стільки енергії, що вистачило б на ціле невелике місто, він здавався декорацією для фільму. Причому не абиякого, а грандіозного шоу в дусі Джеймса Кемерона, де тільки на харчування знімальної групи витрачається стільки, що за ці гроші можна було б годувати все населення Гаїті протягом двох років. Навіть снігопад, який невблаганно посилювався, майже не приглушав сяйво ліхтарів і не розвіював ілюзію того, що все навколо — від пари бляшаних димарів, що кособоко стирчали з даху, до єдиної іржавої бензоколонки — не більш ніж бутафорське облаштування знімального майданчика.

«Це буде перша сцена, — думав Перлі, енергійно крокуючи з планшеткою під пахвою (Арчі Перлмуттер завжди вважав себе людиною артистичною… причому з комерційною жилкою). — Перший кадр: відлюдна сільська крамничка, навколо дров’яної грубки сидять літні люди — не навколо маленької грубки в кабінеті Ґосселіна, а навколо великої в самому магазині, — за вікном валить сніг. Розмова точиться навколо вогнів у небі… зниклих мисливців… зустрічі з сірими чоловічками в лісі. Власник крамниці — назвімо його старий Россітер — сміється з них. «Ото цирк на дроті! Та що ви верзете?» — каже він, і в ту саму мить усю крамницю заливає сліпуче сяйво (як у «Близьких контактах третього ступеня»), потім прямо перед нею приземляється НЛО. З нього вивалюються кровожерні прибульці і шмаляють на всі боки з бластерів! Як «День незалежності», тільки фішка в тому, що дія відбувається в лісі!»

За ним насилу встигав Мелроуз, третій помічник кухаря (чи не єдине офіційне звання, яке відкрито використовується в цій невеликій авантюрі). На ногах у нього не туфлі й не черевики, а кросівки — Перлмуттер витяг його зі «Спаґо», як тут називають кухонний намет, — тому він раз у раз послизався. Усюди навколо них ходили чоловіки, рідше жінки, — здебільшого по двоє. Багато розмовляли через петличні мікрофони або рації. Відчуття кіношності подій посилювали трейлери, вантажівки з причепами, гелікоптери, що стояли неподалік (погіршення погоди змусило їх повернутись), і безперервний гул моторів та генераторів.

— Навіщо він хоче мене бачити? — вкотре запитав Мелроуз, задихаючись від хвилювання. Вони якраз проходили повз загорожу і вигул біля корівника Ґосселіна. Старий похилений паркан (востаннє справжній кінь стояв у загорожі або пасся на вигулі років десять тому, не менше) був зміцнений звичайним колючим дротом і дротом під напругою, не смертельною, але достатньою, щоб звалити з ніг будь-кого, хто надумає до нього торкнутися. Крім того, напруга могла бути в будь-яку хвилину збільшена до смертельної, якщо місцеві стануть надто неспокійними. Через дріт їх проводжали очима людей двадцять-тридцять, серед них і сам старий Ґосселін (у кіноверсії Джеймса Кемерона старого Ґосселіна гратиме якійсь ветеран із мужнім обличчям, типу Брюса Дерна[112]). Раніше люди за дротом кричали б їм, погрожували і чогось гнівно вимагали, але після того, що в них на очах сталося з тим банкіром із Массачусетсу, небораки швидко здулися. Коли перед