Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Тут обличчя гостя порожевіло, він підвівся й вклонився прокураторові, кажучи:

— Я лише виконую свій обов’язок на імператорській службі!

— Але я хотів би прохати вас, — правив ігемон, — якщо вам запропонують переведення звідси з підвищенням, відмовитися від нього й залишитися тут. Мені нізащо не хотілося б розстатися з вами. Нехай вас винагородять якимось іншим способом.

— Я щасливий служити під вашим проводом, ігемоне.

— Мені це дуже приємно. Отож, друге питання. Дотичить воно цього, як пак його… Юди з Киріяту.

Тут гість і послав прокураторові свій погляд і зразу, як водиться, згасив його.

— Подейкують, що він, — стишуючи голос, вів далі прокуратор, — гроші нібито отримав за те, що так гостинно повітав в себе цього божевільного філософа.

— Отримає, — тихенько поправив Пилата начальник таємної служби.

— А чи велика сума?

— Цього ніхто не може знати, ігемоне.

— Навіть ви? — своїм подивом виказуючи комплімент, сказав ігемон.

— На жаль, навіть я, — спокійно відповів гість. — Але те, що він отримає гроші сьогодні увечері, це я знаю. Його сьогодні викликають до палацу Каїфи.

— Ах, жаднюга старий з Киріяту, — всміхаючись, зазначив прокуратор. — Адже він старий?

— Прокуратор ніколи не помиляється, та цього разу помилився, — обхідливо відповів гість, — людина з Киріяту — молода людина.

— Он воно як! Характеристику його ви можете мені дати? Фанатик?

— О ні, прокураторе.

— Так, а ще що?

— Дуже вродливий.

— А ще? Має, може яку пристрасть?

— Трудно знати так вже достеменно про всіх у цьому величезному місті, прокураторе…

— О ні, ні, Афранію![344] Не применшуйте своїх заслуг!

— Він має одну пристрасть, прокураторе. — Гість зробив крихітну павзу. — Пристрасть до грошей.

— А він з чого живе?

Афраній підвів очі догори, подумав і відповів:

— Він служить у міняльній лавці в одного із своїх родичів.

— Ах так, так, так, так. — Тут прокуратор замовк, озирнувся, чи нема кого на бальконі, і тоді сказав тихо: — Так от у чому річ — я одержав сьогодні відомості про те, що його заріжуть цієї ночі.

Тут гість не тільки стрелив своїм поглядом на прокуратора, але навіть трохи затримав його, а після відповів:

— Ви, прокураторе, занадто похвальної думки про мене. Як на мене, я не вдостоївся вашої доповіди. Я таких відомостей не маю.

— Ви гідні найвищої нагороди, — відповів прокуратор, — але відомості такі є.

— Насмілюся запитати, від кого ж ці відомості?

— Дозвольте мені поки що про це не казати, тим більше, що вони випадкові, темні й недостовірні. Та я мушу завбачувати все. Така вже моя посада, а понад усе я маю вірити своєму передчуттю, воно ж бо ніколи не заводило мене в оману. Відомості ж полягають у тому, що хтось із таємних друзів Га-Ноцри, обурений підступною зрадою цього міняйла, змовляється із своїми спільниками вбити його сьогодні вночі, а гроші, одержані за зраду, підкинути первосвященикові з запискою: «Повертаю кляті гроші!»

Більше своїх несподіваних поглядів начальник таємної служби на ігемона не кидав і далі слухав його, примружившись, а Пилат казав далі:

— Уявіть, чи приємно буде первосвященикові святкової ночі одержати такий подарунок?

— Не тільки не приємно, — осміхнувшись, відповів гість, — але й, гадаю, прокураторе, що це може викликати дуже великий скандал.

— І я саме тієї ж думки. От чому й прошу вас заходитися біля цієї справи, тобто вжити усіх заходів на охорону Юди з Киріяту.

— Наказ ігемона буде виконано, — промовив Афраній, — та маю втішити ігемона: задум злочинців надзвичайно тяжко виконати. Воно ж подумати лишень, — гість, говорячи, обернувся й вів далі: — вистежити людину, зарізати, та ще й дізнатися, скільки одержав, та вхитруватися повернути гроші Каїфі, і це все протягом однієї ночі? Сьогодні?

— А все-таки його заріжуть сьогодні, — уперто повторив Пилат, — маю передчуття, кажу ж вам! Не було випадку, щоб воно мене зрадило, — тут дриґота пробігла лицем прокуратора, і він коротко потер руки.

— Слухаю, — сумирно озвався гість, підвівся, випростався й раптом спитав суворо: — То заріжуть, ігемоне?

— Так, — відповів Пилат, — уся надія тільки на вашу преславну справність.

Гість поправив тяжкого череса під плащем і сказав:

— Моє шанування, зичу здрастувати й радіти.

— А, до речі, — негучно скричав Пилат, — зовсім забув! Я ж бо вам винний!..

Гість здивувався.

— Бігме, прокураторе, ви мені нічого не винні.

— Ну як це ні! При в’їзді мойому до Єршалаїму, пам’ятаєте, натовп жебраків… я ще хотів кинути їм гроші, а мені забракло, і я взяв у вас.

— О прокураторе, це якийсь там дріб’язок!

— І про дріб’язок належить пам’ятати.

Тут Пилат обернувся, підніс плаща, що лежав на кріслі позад нього, вийняв з нього шкуратяного гамана й простягнув його гостеві. Той вклонився, приймаючи його, і сховав під плаща.

— Я чекаю, — промовив Пилат, — доповіді про поховання, а також у цій справі Юди з Киріяту цієї ж ночі, чуєте, Афранію, цієї ж. Конвоєві буде дано наказ будити мене, скоро ви з’явитесь. Чекаю на вас!

— Моє шанування, — сказав начальник таємної служби і, повернувшись, пішов з балькону. Чути було як він хрускотів, проходячи мокрим піском майданчика, потім почувся стукіт його чобіт об мармур між левами. Потім зрізало його ноги, тулуб, і, нарешті, зник і каптур. Тут тільки прокуратор побачив, що сонця вже немає й прийшли сутінки.

Розділ 26

Поховання

Могло статися, ці сутінки й були причиною того, що зовнішність прокуратора різко перемінилася. Він ніби на очах постарішав, згорбився, і, крім того, став бентежним. Одного разу він озирнувся й чогось здригнувся, кинувши погляд на порожнє крісло, на спинці якого лежав плащ. Надходила святкова ніч, вечірні тіні грали свою гру, і, мабуть, стомленому прокураторові привиділося, нібито хтось сидить у порожньому кріслі. Допустившись малодушности — поворушивши плащ, прокуратор полишив його й став снувати бальконом, то потираючи руки, то підбігаючи до столу й хапаючись за чашу, то зупиняючись і починаючи безтямно дивитися в мозаїку підлоги, неначе силячись прочитати в ній якісь письмена.

За сьогоднішній день вже вдруге на нього спала туга. Потираючи скроню, в якій від пекельного вранішнього болю залишився лише тупий, трохи скніючий спогад, прокуратор усе силкувався збагнути, в чому причина його душевних гризот. І швидко він зрозумів це, але посилкувався обманути себе. Йому ясно було, що сьогодні удень він щось безповоротно впустив, і тепер він упущене хоче виправити якимись дрібними й нікчемними, а