Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Випровадила Миколу серед ночі. Вернулась до хати і сіла на ліжко. Незрозуміла радість, дивне відчуття легкості, світла, немов чарами, наповнювали по вінця все єство. Вона аж боялася цього почуття — страшно ставало від того, що все проходить в нереальності, по той бік снів. Але про те, що Олена живе не в казці, а в дійсності, нагадувала зоря у кроні висохлої черешні. Вперше за всі роки Олені здавалося, що зоря вже не цвіте, а тихо і мило посміхається, як людина, коли впаде на неї велике несподіване щастя.

Минали дні доброго і щедрого літа. Птахи все ближче підтягували сонце до осені, але світ, здавалося Олені, тільки-но повертав до красної весни.

Після кожного відрядження Сірко приносив дарунки, що пахли далекими дорогами і невідомими краями. У вільні дні Микола допомагав Олені по газдівству — збирав урожай, звозив із косогорів сіно, підлатував хлів. Олена час від часу крадькома дивилася на нього і не знала, чи їй плакати, чи сміятися, чи знятися на хмарах до найвищих вершин гір і крикнути на весь світ, яка вона щаслива! Кохання, що так негадано спалахнуло у серці, народило їй зовсім інший світ — досі не бачений. Колись дорога, що вела на ферму, була довгою і тяжкою що, здавалося, прилипала до ніг, а тепер той шлях кожного дня сам мчав Олену. Вона ніколи досі не бачила, що вода у колодязі, пробуджена вранці відром, може сміятися, що роса, наповнена сонцем, звеселяє трави і квіти… Олені не вкладалося у свідомості, що із хатнього порога досвітком можна слухати, як співають пташиними голосами дерева у недалекому лісі. І ці мелодії напливали на неї звідусіль так близько, що до кожного голосу можна було торкнутися і відчути на дотик. Вона тільки тепер зрозуміла: можна бути щасливим від того, що ти людина, живеш на землі і ближній зігріє тебе сильніше сонця.

У її поставі знову пробудилась та давно згасла лебедина хода, і жінки на роботі із зачудуванням переглядались між собою і не могли збагнути: що сталося із Оленою?

По натурі дівчина, як і мати, завжди була щедрою, лагідною, але кохання ще більше збудило у серці цю доброту, любов до всього живого. Вранці, йдучи на роботу, вона бажала у душі доброго дня кожному дому, кожному дереву, що зустрічала по дорозі, птахам, що пролітали над нею, травам і квітам, які низько кланялися вздовж польового путівця.

Якось увечері вийшла із корівника, а за стогом соломи плаче Настя Гудивок.

— Що з вами, Насте? — спитала стривожено.

Жінка витерла сльози і схлипнула:

— Краще не питай, горю моєму і так не зарадиш!.. — підвела запухлі очі. — Чорт мій, бодай йому до смерті гикалось, кожного божого дня напивається, а приповзе додому, із сокирою ганяється за мною, тижнями не ночую з дітьми вдома. Он і вчора люди ледве приволокли, зате сили, аби йому руки скрутило, найшлося весь посуд перебити. Давно б залишила п’яницю, світ за очі подалась би, та куди з дітьми-мозолями?

— А ви, Насте, з ним по-доброму, чоловік — не звір. Його приголуб, приласкай — відійде, совість буде мучити. Бо ми, жінки, звикли на них дивитися як на силу пропащу і через те губимо часто в чоловікові людину, за своїми клопотами не бачимо душі в ньому, — мовила, розраюючи Настю, ледве гамуючи сльози, Олена.

— Подивлюся скоро, яка у твого голублена душа буде! — сказала з притиском Настя, даючи зрозуміти, що від сільського ока нічого не сховаєш.

Але Олена не зрозуміла двомовки. Їй було занадто боляче за жінку. І коли б помогло, ладна була віддати половину свого щастя, аби тільки Насті було добре.

Переполошеними зграями облетіло з дерев листя. Обважніле від дощів небо все більше причавлювало осінь до гір, а ті, загорнувшись від холоду туманами, тільки інколи визирали вершинами на білий світ, чи не пішов ще сніг. І одного дня він таки нагодився. Перші сніжини почали плавати над селом з обіду, а через півгодини замело так, що за два кроки просвітку не стало видно. Обтрусившись під вечір від снігу, хмари молоденькими рожевими лебедями прошелестіли над підіпригорянською долиною і пірнули за гребені гір шукати нічлігу. Олена неквапом поверталася із ферми.

За півдня навколишній світ скинув із себе тягар і втому пізньої осені, одразу помолодів, подобрішав. Гори, здавалося, ще ближче підсунулися до села, аби погрітись над димами, що кучеряво розквітали над людськими оселями. Стежину через поле ще ніхто не проторив, і Олена ступала обачно, боячись порушити спокій молодих снігів. Виділося, від необережного кроку вони сполохнуться і злетять знову у висинені небеса. Довкола було стільки простору, незайманої чистоти, що хотілося осягнути цей казковий світ руками і пригорнути його із теплими снігами до себе.

Вдома на Олену чекав брат. Тільки ступила у хату, піднявся із-за столу, зміряв недобрим поглядом, на привітання не відповів.

— Ти нині на ліву ногу вранці ступив? — спитала здивовано Олена.

— Це ти на голову стала! — вимовив крізь зуби. — Сідай!

Олена роздягнулась і примостилась біля печі.

— Доки ти будеш чорнити наш рід, доки мені буде горіти лице від ганьби перед людьми?! — питав-погрожував Петро.

— Відколи це тобі дорогу перейшла?

— Відтоді, як злигалась із Сірком!

— Он що! — підняла здивовано очі. — Виходить, я не маю права на особисте, як інші? Хочеш, аби назавжди залишилась старою дівою? Чим же я завинила перед людьми, тобою? Хто боронить мені мати, як інші, радість від дітей, сім’ї? — завжди тиха і лагідна Олена тепер стояла перед братом у войовничій позі. Як та птаха, що боронить малих пташенят.

— Замовчи! — закричав Петро. — Хочу, щоб все по-людськи, по закону, — гримнув кулаком об стіл і наче припечатав до нього свої слова.

У цей час знадвору загупали кроки. Петро зло подивився на сінешні двері і насторожено опустився на стілець. У хату увійшов Сірко — веселий і рум’яний від морозу.

Побачивши за столом Петра, мимоволі здригнувся і розгублено глянув на Олену. Її посмішка допомогла йому оговтатись. Приятельськи простягнув Петрові руку, і, наче господар, без усяких запрошень, роздягнувся, сів