Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

Якщо, одначе, я не дивуюся, що я не спитав її тоді, з ким вона йшла по Єлисейських Полях, бо зі мною це бувало й раніше, Час звільнив мене від цікавости, я трохи дивуюся, що я не розповів це Жільберті, що того дня я продав старовинну хінську вазу, аби купити їй квітів. Це справді були такі смутні часи, що єдиною моєю втіхою було думати, що колись я безжурно зможу розповісти їй про цей зворушливий порив. Навіть через рік, якщо на шляху виникала небезпека зіткнення авт, єдине, задля чого мені хотілося залишитися живим, це щоб розповісти про все Жільберті. Я втішав себе, кажучи: «Мені нема чого квапитися, у мене попереду все життя». І тому мені не хотілося накласти головою. Розповідати все це тепер мені було б не так приємно, уже майже дивно і навіть «кумедно». «А зрештою, — вела далі Жільберта, — того дня, як я спіткала вас у під’їзді, ви були зовсім такий самий, як у Ком-бре. Якби ви знали, як мало ви змінилися!» Я знов побачив Жільберту в своїй уяві. Я міг би намалювати квадрат сонячного світла над глодом, лопатку, яку тримала в руці дівчинка, і її довгий погляд, утуплений в мене. Але через грубий жест, який супроводжував її погляд, я подумав, що цс погляд погорди, адже те, чого я бажав, здавалося, було невідоме дівчаткам, вони могли проробляти це лише в моїй уяві, в томливі години самотнього жадання. Ще менше я ладен був повірити, що так легко, так швидко, майже на очах мого діда одна з них мала зухвальство так виставляти себе.

Отож тепер, коли минуло стільки років, мені знову доводиться ретушувати той образ, так добре збережений моєю пам’яттю; ця операція навіть зробила мене щасливим, показуючи, що нездоланна безодня, яка, на моє переконання, існувала між мною і тією золотоволосою дівчиною, була ж така уявна, як Паскалева безодня, — ця операція виявилася дуже поетичною, бо її доводилося провести у глибині довгої низки років. Я трепетав з пожадання і жалю на думку про ру-сенвільські глибки. І водночас я був щасливий, кажучи собі, що радість, до якої рвалися всі мої думки і якої вже ніхто не міг мені повернути, існувала тільки в моїй уяві, насправді так близько від мене, в тому самому Русенвілі, про який я так часто згадував і який був видний з кабінета, де пахло ірисами. А я нічого не знав! Взагалі Жільберта перераховувала все, чого я прагнув тоді, гуляючи і не зважуючись повернути голоблі, мріючи побачити, як розступаються й оживають дерева. І вона могла піддатися тому, чого я так гарячково прагнув, якби тільки потрапив зрозуміти те і відшукати, я пізнав смак цього плоду ще в хлоп’яцтві. Ще більше, ніж мені уявлялося, Жільберта була в ту пору в Мезеґлізькій стороні.

І навіть того самого дня, коли я зіткнувся з нею у під’їзді, хоча вона й не була вже мадемуазель д’Оржевіль, відомою Ро-берові з домів розпусти (і, диво та й годі, саме у її майбутнього чоловіка я просив роз’яснень!), я не дуже помилився ні щодо її погляду, ні щодо того, з яких жінок вона була не тільки тоді, а й згодом. «Усе те було давненько, — сказала вона, — я ніколи більше не думала ні про кого, крім Робера, відтоді, як заручилися. І, знаєте, я картаю себе зовсім не за ті дитячі примхи».

Примітки

З усіх томів, які складають «У пошуках утраченого часу», «Альбертина зникає» відомий найменше. Це пояснюється загальною атмосферою книги, атмосферою мороку, де Венеційський епізод ряхтить коштовним блиском під покривалом жалоби і забуття. Історію кохання до Альбертини можна назвати диптихом чи триптихом, оскільки вона викладається в трьох частинах: зародження кохання в пору двох бальбецьких побутів, радощі кохання у <іПолонянці» та його кінець в «Альбертина зникає». Перше видання «Альбертина зникає» посмертне. Воно з’явилося у видавництві «Нувель Ревю франсез» у листопаді 1925 року.

Стор. 34. Манон, опера Жюля Массне на лібретто Анрі Мейлака і Фі-ліппа Жіля, створена у січні 1884 року.

Стор. 143. Рув’є очолював уряд 1905 року; тут ідеться, очевидно, про кризу, викликану промовою Вільгельма II у Танжері.

Стор. 153. Арман дю Ло, маркіз д’Алеманський, був давнім другом Сен-Сімона.

Стор. 188. Максім Детомас (1867—1929), рисувальник і декоратор, ілюстрував Венеційські ескізи Анрі де Реньє.

Стор. 194. Дипломат Моріс Палеолог (1859—1944) був свідком, як начальник шифрувального бюро, на Дрейфусовому процесі.

Анрі Лозе (1850-1915), посол у Відні у 1893—1895 роки, покинув дипломатичну службу в жовтні 1906 року. Отже, він не обіймав посади в Константинополі, якої домагався маркіз де Норпуа.

Стор. 197. Джованні Джолітті (1842—1928), державний діяч, правоцент-ристський ліберал, був головою Ради міністрів у 1892-1893 роках.

Стор. 198. Каміл Барер (1851—1940), французький дипломат, був послом у Римі в 1897—1924 роках.

Еміліо, маркіз Веноста (1829—1914) був міністром закордонних справ у трьох урядах.

Стор. 220. «Гарною Коризандою» звали Діану д’Андоньюс (1554— 1620), яка вийшла за Філіберта де Ґрамона, графа Гріського (1552—1580), а овдовівши, стала коханкою короля Наварського.

Стор. 225. Марієнбад (по-чеському Маріаиські Лазні) — бальнеологічний курорт у Чехії.

ЗМІСТ

Розділ перший

Горе і забуття 5

Розділ другий

Мадемуазель де Форшвіль 124

Розділ третій

✓

Поїздка до Венеції 166

Розділ четвертий

Нове обличчя Робера де Сен-JIy 195

Примітки

252

ПРУСТ Марсель

АЛЬБЕРТИНА ЗНИКАЄ.

У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ЧАСУ

Роман

Переклад з французької

Відповідальний за випуск О. В. Рябоконь

Підписано до друку 27.08.13. Формат 84x108 '/м. Умов. друк. арк. 13,44. Облік.-вид. арк. 14,63. Тираж ЗР00 прим. Замовлення № 3-556.

ПП «Золоті ворота»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 3313 від 12.11.2008 р.

10014, Київ, вул. Бастіонна, 15, кв. 6

Надруковано з готових позитивів у ТОВ «Видавництво Фоліо»

61057, Харків, вул. Римарська, 21А Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

Марсель ПРУСТ Марсель Прует(і8~і 1022) їй ідаті 111 і і фра111 іузькі