Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

вигляд. Волоссячко на голові в новонародженого було, як вони й чекали, аж надто густе й шорстке, тому сестра Тереза розпушила його з допомогою фена, не забувши пересвідчитися, чи є на тім’ячку сподівана родимка. Торн ніколи не повинен був дізнатися ні про сестру Терезу, ні про отця Тассоне — ще одного, менш значного співучасника, який тим часом у підвалі лікарні вкладав у мішки два тіла, щоб таємно вивезти їх. Одне було мертва дитина Торна, що, народившись, не встигла й закричати; друге — мати новонародженого, що лишився жити. На безлюдному лікарняному подвір’ї стояла крита машина, яка мала відвезти трупи до Черветері, де в глушині кладовища Сант-Анджело вже чекали гробарі.

Увесь цей план замислила й розробила секта сатаністів, і головною дійовою особою був Спіллето; він же таки з надзвичайною обачністю і вибирав собі співучасників. Щодо сестри Терези він не мав ніяких сумнівів, а от отець Тассоне трохи непокоїв Спіллето, а надто в останні дні. Він був чоловік вірний, але віра його ґрунтувалася на страхові. І у вирішальні хвилини він начебто завагався, що змусило Спіллето замислитись. Тассоне був доволі енергійний, хоча енергія його відбивалася на ньому самому, і він робив усе на грані розпачу. Здавалося, він забув про величезну важливість їхньої місії, а натомість цілковито віддався своїй особистій ролі. Таке самозаглиблення спричинювало надмірну збудливість, і Спіллето вже думав був про те, щоб вивести Тассоне з гри. Адже якщо один з них не встоїть, це вдарить по всіх трьох. А головне — ще на тисячу літ відстрочить здійснення великого задуму.

Та зрештою Тассоне цілком виправдав себе, віддано й старанно виконавши все, що йому належало, і навіть не розгубився, коли сталася несподіванка, якої ніхто не міг передбачити. Уже коли мішки вантажили в машину, виявилося, що дитинча ще живе — воно почало попискувати. Тассоне швидко забрав мішка, повернувся з ним до лікарняного підвалу й подбав про те, щоб немовля більш ніколи не видало й звуку. Те, що він учинив, тяжко вразило його. Але небезпеку було відвернено, а все інше вже не так важило.

Тієї ночі в лікарні усе йшло своїм звичаєм; лікарі та медичні сестри виконували свої повсякденні обов’язки, не маючи й найменшої підозри про те, що сталося під одним дахом з ними. Усе було зроблено з граничною обачністю, і ніхто, а надто сам Торн, не зміг би ні до чого докопатися.

Торн сидів на терасі, втупивши погляд у темряву. Аж раптом він усвідомив, що Пірфордський ліс більш не викликає в нього лиховісних передчуттів. Йому вже не здавалося, ніби хтось стежить за ним із хащі. Тепер ліс мав цілком мирний вигляд, а цвіркуни та жаби сповнювали околицю звичним гомоном. Той гомін заспокоював нерви й давав узнаки, що життя скрізь іде своїм природним звичаєм. Торн перевів погляд на будинок, на вікно Деміенової кімнати. Там тьмяно світив нічник, і Джеремі уявив собі обличчя сонного хлопчика. Тепер, коли цей страшний день лишився позаду, йому захотілось подивитися на Деміена. Отож він підвівся й пішов у принишклий будинок.

У вестибюлі стояла непроглядна темрява, а тиша аж дзвеніла у вухах. Торн навпомацки добувся до сходів і піднявсь нагору. Там він марно спробував знайти вимикач і зрештою рушив далі потемки. Він подумав, що ще ніколи не бачив у домі такої темряви, а тоді збагнув, як багато часу провів на терасі, занурений у свої роздуми. Все навколо дихало соннотою, і Джеремі поволі скрадався попід стіною. Нарешті він намацав вимикача й повернув його, але світло чомусь не засвітилося. Джеремі пройшов потемки ще далі й повернув за ріг коридора. Попереду були двері Деміенової кімнати, і з-під них ледь жеврів жовтавий відсвіт нічника. Та раптом Торн прикипів до місця, зачувши якийсь дивний звук. Той звук скидався на рокіт чи глухе гуркотіння і одразу ж завмер, перше ніж устиг збагнути, що воно таке. Довкола знову запала цілковита тиша. Він хотів був ступити вперед, але звук почувся знову, цього разу гучніше, і серце Торнове мало не вихопилось із грудей. Він поглянув униз і побачив у темряві чиїсь жовті очі. Йому забило подих, і він, мов скам’янівши, притисся до стіни. А рикання стало ще гучніше, і з пітьми виринув величезний собака й метнувся до дверей хлопчикової кімнати з видимим наміром захищати їх. Очі його, втупившись у Торна, хижо зблискували, злісне гарчання не вгавало.

— Ну… ну… — здавлено промовив Торн.

Від звуку його голосу звір увесь підібгався, наготувавшись до стрибка.

— Ану цить! — звеліла місіс Бейлок, виходячи зі своєї кімнати. — Це господар.

Собака враз угамувався, і атмосфера розрядилась. Місіс Бейлок сягнула рукою до вимикача, і в коридорі спалахнуло світло. Торн стояв затамувавши віддих і не зводив очей із собаки.

— Що… це… таке? — видушив він із себе.

— Де, сер? — спитала місіс Бейлок так, наче нічого й не сталося.

— Оцей собака…

— По-моєму, це вівчарка. Гарний, правда ж? Ми знайшли його в лісі.

Собака, несподівано посумирнівши, влігся біля її ніг.

— Хто дозволив?..

— Я подумала, що в домі не завадить сторожовий собака, та й хлопчик уже полюбив його.

Торн так і стояв, притисшись до стіни, і його ще й досі тіпало, отож місіс Бейлок не стримала своєї цікавості й запитала:

— Він налякав вас, так?

— Так.

— Ось бачите, який добрий собака. Я хочу сказати — як сторож. Запевняю вас, ви ще подякуєте мені за нього, коли поїдете.

— Куди я поїду? — спитав Торн.

— Хіба ви не збираєтеся до Саудівської Аравії?

— Звідки це вам відомо?

Жінка знизала плечима.

— Я не знала, що це така таємниця.

— Я ні з ким не ділився своїми планами.

— Місіс Гортон мені сказала.

Торн кивнув головою і знову поглянув на собаку.

— Він нікого не турбуватиме, — запевнила його місіс Бейлок. — А годуватимемо його недоїдками.

— Я не хочу, щоб він лишався в домі, — відрубав Торн.

Місіс Бейлок здивовано поглянула на нього.

— Ви не любите собак?

— Коли я захочу завести собаку, я сам його виберу.

— Але Деміенові він так подобається, сер. Йому потрібен саме цей собака.

— Я сам вирішу, який собака йому потрібен.

— Діти вважають тварин своїми заступниками, сер. Ніщо інше їх не цікавить… — Жінка подивилася на нього так, наче збиралася додати ще щось дуже важливе.

— Ви… хочете щось сказати?

— Я не наважуюся, сер…

Одначе її поважний вигляд занепокоїв Торна.

— Місіс Бейлок, якщо ви маєте щось мені сказати, я вас слухаю.

— Та ні, сер. У вас стільки своїх