Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

вам Алекс?» — мурчала вона, а я й сам собі подумав: справді, навіщо нам цей чоловік? Фабрика її стоїть, кому тепер тут до фабрик, але фрау не склала рук, а зайнялася комерцією. Щось вона купує, перепродує, одним словом, спекулює. Я так зрозумів, що цей Алекс (вона каже, він з Ростова чи що) її агент, він летить то в американську зону, то до французів, видно, хлопець з головою, попри всю нашу соціалістичну неповороткість і недотумкуватість. А фрау готова, знаєш на що? Запропонувала викуп за Алекса! Дає машину найкращої англійської тканини для мундирів. Я сам брати не насмілився, сказав: подумаємо.

Я спалахнув:

— Що ж тут думати? Торгувати радянськими людьми нас ніхто не вповноважував.

— От і я кажу: не вповноважував ніхто, — хитро прискалив око Михно, — в такому плані доповів і нашому Козуріну.

— Козуріну? Коли ж ти встиг?

— Трапився на дорозі. Я з машини, а він несіяний вродився. Звідки, мовляв, і як і що? Ну, я й виклав усе. Окрім одної дрібнички.

— Дрібнички? Якої ж?

— Ця фрау заявила, страшно й сказати, що ми повинні сприяти їй в усьому, бо її фабрика належить роду Енгельса.

— Енгельса? Якого Енгельса?

— Фрідріха Енгельса, соратника Карла Маркса.

— Ну, це якийсь наклеп, Гавриле Панасовичу. Як же міг класик марксизму володіти цілою фабрикою?

— Як, як? А ти біографію Енгельса знаєш? Те, що в нього була фабрика, мене зовсім не дивує. Дивує інше: як же фашисти могли дозволити й далі володіти фабрикою нащадкам Енгельса? Це однаково, що Сталін зберіг би за царською сім’єю її маєтності по всіх усюдах Російської Імперії.

Я застогнав од усвідомлення свого безсилля.

— Гавриле Панасовичу, не звалюйте на мої плечі такого вантажу! Чому ви не сказали про це Козуріну? Треба було сказати, хай розжовує!

— Цей примітивний тип може цікавитися тільки примітивними речами. В даному випадку це була мануфактура. Я й сказав йому про мануфактуру.

— і що?

— Він негайно звелів передати ведення операції Коляді. Тобто, у вищий клас крутійства, комбінацій і махінацій. А ми чорнороби, наше діло — людоловське. Вполював здобич — оддай хазяїнові.

— Я, між іншим, учився воювати, але не полювати на людей, — похмуро зауважив я.

— А полювати на людей ніхто не вчиться. Вміння приходить само собою. Вчитися треба — хіба що на зайців. Там наука. А тут що? Заганяй людей до клітки — і гаплик. То нічого, що всі ми в клітці, ті з одного боку ґратниці, ті з іншого, і ще й не знати, де нас більше.

— Я б не хотів, Гавриле Панасовичу, щоб ви вели антипатріотичні розмови, — обережно порадив я йому.

— Ти ж не Козурін? Ти бойовий офіцер. Хіба тебе треба віддавати на курси, де вчать любові до батьківщини? Ось ти кажеш: антипатріотичні розмови? А хто може сортувати людей на справжніх громадян, тобто патріотів, і громадян несправжніх, неповноцінних? Знов козуріни? А де ж ми з тобою? Коли хочеш знати, капітане, то весь отой галас, що в нас усе для людей, для народу, — не що інше, як облуда. У нас і народу, як такого, немає. Ти зараз станеш обурюватися. А я тебе спитаю: батько твій де?

— Батько? Загинув, рятуючи соціалістичну власність.

— А дід?

— Помер од голоду в тридцять третьому.

— З трьох Сміянів лишився один. і то ще пощастило — вцілів на війні. А міг би й не вціліти. То де ж наш народ, і хто він, і який? Ти бачив портрети товариша Сталіна в шинелі?

— Ну?

— Шинелю Сталінську бачив?

— Ну, бачив.

— А бачив коли-небудь хлястик на тій шинелі? Скажеш, дурне запитання, товариш Сталін завжди лицем до нас, спиною ніколи не повертається, хто б же бачив той хлястик? Хіба що маршал Ворошилов, коли прогулювався з вождем на Кремлівськім валу. Але маршал ніколи нікому не скаже, бачив чи ні той хлястик, бо маршал уміє зберігати військову таємницю.

Я нічого не розумів.

— До чого тут якийсь хлястик?

— А до того, що наш народ отой хлястик і є. Ми всі тільки хлястики на шинелі вождя. Невидимі, непримітні і, власне, й непотрібні. і ті, що вмирали в тридцять третьому — хлястики. і мільйони вбитих на війні — хлястики. і оці, що тут розсипалися по Німеччині, теж хлястики. А ми на них полюємо. Полювання на хлястики.

Страшно й подумати: невже для цього треба було покласти мільйони життів на фронтах, щоб після перемоги знов узятися за старе? Знову жертви? Невже ще мало принесено їх за перемогу?

Голос мій пролунав твердо, коли я сказав:

— Радянський народ заслужив визнання всієї Європи за порятунок від фашистської чуми. А до перемоги привів нас великий полководець усіх часів товариш Сталін.

— А якою ціною здобули перемогу? Якою кров’ю? Чи подумав Сталін бодай про одного солдата, про його рани і про його долю? Що ж, по-твоєму, оце зараз нам звелено виловлювати тут кожного радянського підданого для того, щоб їх одправити на чорноморські курорти? Чи щоб більше було тих, хто славить мудрість великого вождя?

— Гавриле Панасовичу, — рішуче урвав я потік його, сказати б, нездорових висловлювань, — на твоєму місці я був би все ж стриманішим. Ваша військова доля склалася не зовсім вдало, ви не можете бути об’єктивним, тому…

Михно сумно усміхнувся на мої слова.

— Склалася доля, склалася доля, — повторив він. — А ти знаєш, де я потрапив у полон? Може, прийшов до фашистів одноосібно з розгорнутим прапором, мовляв, «приветствую и поздравляю?» Коли б же то так! А нас же було сто чи й усі двісті тисяч чоловік! Харківський мішок — чув? Загнав нас туди сталінський полководець Тимошенко, а великий вождь ще міцніше затягнув зав’язку, заборонивши нам вириватися з мішка, а тільки вперед і вперед! Мігби ти за всю війну знайти хоч одного чоловіка, про життя якого подбав Сталін?

— Будь ласка, — охоче відгукнувся я.

— Жартуєш?

— Ніскільки.

Я розстебнув свою ще фронтову офіцерську планшетку, де зберігав листи від матері, фотографію Оксани, польову карту району, де наш полк вийшов до Ельби, три подяки від Верховного Головнокомандуючого, номер фронтової газети, в якій писалося про моїх мінометників, а також доволі потертий на згинах аркуш задрукованого паперу, який носив з собою ще з сорок другого року.

— Ось.

— Що це? — не зрозумів Михно.

— Читай. Можна й уголос.

Гаврило Панасович прочитав:

«Командующему Западным фронтом тов. Жукову Члену ВС Зап. фронта тов. Булганину Зам. ком. Зап. фронта тов. Романенко Командующему 61 армией тов. Белову Командующему 16 армией тов. Баграмяну 17 августа 42