Читати книгу - "Тінь вітру"

— Бачу, тобі бракує сміливості розмовляти, покидьку. Будь-який мерзотник може скоїти те, що скоїв ти, але тільки справжньому чоловікові дістане мужності показати своє обличчя. Я б помер від сорому на саму думку, що сімнадцятирічна дівчинка хоробріша за мене, — бо вона не назвала твого імені й не зробить цього. Я її знаю. Отже, якщо ти не маєш мужності показати своє обличчя задля Беатріс, розплачуватися за те, що зробив ти, буде вона.

Коли я поклав слухавку, руки мої тремтіли. Я навіть не подумав: через мій дзвінок справи Беа стали ще гіршими. Єдине, що мене турбувало, — це можливість залишитися невпізнаним. Я зрікався людини, яку на словах кохав, але насправді лише використовував. Я робив так і раніше, коли інспектор Фумеро бив Ферміна. Я зробив так знову, коли покинув напризволяще Беа. Я робитиму так знов і знов, як тільки цього вимагатимуть обставини.

Хвилин десять я залишався на вулиці, намагаючись заспокоїтися, перш ніж повертатися до крамниці. Може, слід знов подзвонити панові Аґілару й зізнатися: так, це я, Даніель Семпере, і я божеволію від його дочки. Крапка. І нехай тоді він приходить сюди у своїй генеральській формі та б’є мене. Він має на це право.

На зворотному шляху я помітив, що з іншого боку вулиці за мною хтось спостерігає. Спершу мені здалося, що це пан Федеріко, годинникар, але одного погляду було достатньо, щоб помітити, що той чоловік вищий і масивніший. Я, у свою чергу, зупинився, і він, на моє здивування, кивнув, немов хотів привітатися й довести: він зовсім не заперечує, щоб я помітив його присутність. Світло одного з ліхтарів упало на його обличчя. Риси здалися мені знайомими. Чоловік зробив кілька кроків уперед, застібаючи плаща на ґудзики аж до підборіддя, потім усміхнувся до мене й пішов геть у напрямку Рамблас, змішавшись з іншими перехожими. Й лише тоді я впізнав його: то був поліціянт, який тримав мене, поки інспектор Фумеро катував Ферміна.

Коли я увійшов до книгарні, Фермін допитливо поглянув на мене.

— Чого таке обличчя?

— Ферміне, гадаю, в нас проблема.

Того ж вечора ми втілили в життя план, який задумали з паном Ґуставо Барсело.

— По-перше, слід пересвідчитися, що за нами справді стежить поліція. Ми підемо пішки до «Ельс-Кватре-Ґатс», як зазвичай, щоб побачити, чи досі той чоловік там, у засідці. Твоєму батькові — ані слова, бо в нього з’являться камені у нирках.

— А що йому сказати? Він і так уже доволі підозріло дивиться.

— Скажи, що підеш купити насіння соняшника або щось подібне.

— А чому нам потрібно йди саме до «Ельс-Кватре-Ґатс»?

— Бо там продають найсмачніші в радіусі п’яти кілометрів бутерброди із шинкою. І нам слід поговорити. Не будь занудою, Даніелю. Роби, як я кажу.

Вітаючи будь-яку справу, яка б відволікла мене від моїх думок, я скорився. За кілька хвилин я вже виходив на вулицю, запевнивши батька, що до обіду повернуся. Фермін чекав на мене на розі. Як тільки я приєднався до нього, він підвів брови, що означало: мені слід починати рухатися.

— За п’ятнадцять метрів від нас гримуча змія. Не повертай голови.

— Той самий?

— Не думаю, якщо він тільки не зменшився в розмірі від такої дощової погоди. Цей виглядає як новак. У нього газета тижневої давності. Фумеро, мабуть, набирав учнів з благодійного притулку.

В «Ельс-Кватре-Ґатс» наш поліціянт у цивільному сів за стіл у кількох метрах від нас, удаючи, що перечитує звіт про футбольні матчі за минулий тиждень. Кожні двадцять секунд він крадькома кидав на нас погляд.

— Подивись, як він, бідолашний, спітнів, — сказав Фермін, хитаючи головою. — Ти, здається, десь далеко, Даніелю. Ти розмовляв з дівчиною чи ні?

— Слухавку взяв її батько.

— І ви мали приємну дружню розмову?

— То був монолог.

— Зрозуміло. Слід припустити, що ти наразі не можеш звертатися до нього «татку»?

— Він сказав мені, що заб’є мене до смерті. Дослівно.

— Упевнений, то було риторичне перебільшення.

Цієї миті біля нас виріс офіціант. Фермін, потираючи руки з нетерплячки, замовив стільки їжі, що нею можна було б нагодувати цілий полк.

— А ти нічого не бажаєш, Даніелю?

Я заперечливо похитав головою.

Коли повернувся офіціант із двома тацями, повними бутербродів, сандвічів та келихів із пивом різного ґатунку, Фермін вручив йому значну суму й сказав, щоб решту той залишив собі.

— Слухай, хазяїне, — додав мій друг. — Бачиш чоловіка, що сидить за столом біля вікна? Отого, вбраного, як Мудрий Цвіркунчик[57], що хоч і занурився з головою в газету, та все одно голова в нього стирчить, мов конус?

Офіціант кивнув зі змовницьким виглядом.

— Не міг би ти сказати йому, що надійшло термінове повідомлення від інспектора Фумеро? Йому слід негайно піти на ринок Бокерія, придбати на двадцять дуро[58] варених турецьких горіхів, а потім невідкладно доставити їх — якщо потрібно, на таксі — до поліційного відділку, інакше з його яєчок зроблять яєчню. Я маю повторити?

— Немає потреби, пане. Турецьких горіхів на двадцять дуро — або яєчня з яєчок.

Фермін дав йому ще монету.

— Благослови тебе Господь.

Офіціант поважно кивнув і підійшов до столика нашого переслідувача, щоб переказати повідомлення.

Коли той почув інструкції, його обличчя видовжилося. Ще п’ятнадцять секунд від залишався за столом, ніби вагаючись, потім прожогом вискочив на вулицю. Фермін і оком не змигнув.

За інших обставин мене б цей епізод звеселив, але того вечора Беа не виходила в мене з голови.

— Даніелю, спустися з хмар, нам слід дещо обговорити. Завтра, не відкладаючи, ти підеш до Нурії Монфорт, як ми планували.

— І що мені їй казати?

— Щось вигадай. Треба слухатися пана Барсело, він дає дуже слушні поради. Нехай вона дізнається: тобі відомо, що вона ошукала тебе щодо Каракса; що її так званий чоловік Мікель Молінер — не за ґратами, як вона каже; що ти з’ясував: саме вона — та зла рука, яка забирає пошту зі старої квартири Фортюні-Каракс, користуючись абонентською скринькою на ім’я неіснуючої юридичної фірми... Нехай у неї земля горить під ногами! Вивалиш на неї все це — і підеш, залишаючи її варитися у власному соку.

— А тим часом...

— А тим