Читати книгу - "Quo vadis"

Тут брови його зійшлись, утворивши страдницьку складку, рум'янець виступив у нього на вилицях, і він заговорив знову, кваплячись і хвилюючись:

– Бачите! Терзаюся від любові й від темряви. Говорили мені, що ваше вчення не визнає ні життя, ні радості людської, ні щастя, ні закону, ні порядку, ні влади й володарства римлян. Невже це так? Говорили мені, буцім ви одержимі; скажіть, що ви несете людям? Чи гріх любити? Чи гріх відчувати радість? Чи гріх бажати щастя? Чи дійсно ви вороги життя? Чи треба християнину бути жебраком? Чи мушу я відмовитись од Лігії? Якою є ваша істина? Ваші вчинки й ваші слова – ніби кринична вода, але яке дно тієї криниці? Бачите, я – щирий. Розсійте морок! Бо мені говорили й таке: «Греція створила мудрість і красу, Рим – силу, а що несуть вони?» Тож скажіть, що несете? Якщо за дверима вашими світло, відчиніть їх мені!

– Ми несемо любов, – сказав Петро.

А Павло з Тарса додав:

– Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, а любові не мав, був би як мідь брязкуча…

Але серце старого апостола зворушили муки цієї душі, що ніби птах у клітці рвалася до повітря й сонця, тож простягнув до Вініція руки і сказав:

– Хто стукає, тому відчинено буде, і милість Господа на тобі, тому благословляю тебе, душу твою й любов твою в ім'я Спасителя світу.

Вініцій, який і так говорив збуджено, почувши благословення, кинувся до Петра, і тоді сталася річ надзвичайна. Отой нащадок квіритів, який донедавна не визнавав чужоземця людиною, схопив руку старого галілеянина й почав її в пориві вдячності цілувати.

І Петро зрадів, бо розумів, що зерно знову впало в родючу землю і його рибальська сіть упіймала ще одну душу.

Присутні, також радіючи цьому явному доказу пошани Господнього апостола, в один голос вигукнули:

– Хвала Всевишньому!

Вініцій випростався з просвітленим лицем і почав говорити:

– Бачу, що щастя може серед вас мешкати, бо почуваюся щасливим і гадаю, що так само упевните мене в інших справах. Але скажу вам іще: це станеться не в Римі; імператор їде до Анція, і я мушу їхати з ним, позаяк маю наказ. Знаєте, що за непослух – смерть. Але якщо я знайшов прихильність у ваших очах, їдьте зі мною, щоб навчати істини вашої. Безпечніше там буде вам, аніж мені самому; в тому величезному скупченні народу матимете можливість викладати вашу істину навіть при дворі імператора. Кажуть, що Акта – християнка, та й серед преторіанців є християни, бо сам бачив, як солдати схиляли коліна перед тобою, Петре, біля Номентанської брами. В Анції маю віллу, в якій будемо збиратись, аби під боком у Нерона слухати ваші повчання. Говорив мені Главк, що ви заради однієї душі готові мандрувати на край світу, але зробіть це для мене, як зробили для тих, для яких прийшли сюди аж із Юдеї, зробіть і не покидайте душі моєї!

Вони, вислухавши це, почали радитися, тішачись думкою про перемогу свого вчення та про значення, яке для язичницького світу матиме звернення августіана й нащадка одного з найдавніших римських родів. І справді готові були мандрувати на край світу заради однієї душі людської і після смерті Вчителя нічого іншого й не робили, тож негативна відповідь навіть не спала їм на думку. Але Петро був під ту пору пастирем усієї римської общини, тож їхати не міг, натомість Павло з Тарса, який був нещодавно в Аріції та у Фрегеллах і збирався знову в тривалу подорож на Схід, аби відвідати тамтешні церкви й оживити їх новим ревним духом, погодився супроводжувати молодого трибуна до Анція, – легко ж бо йому було знайти там корабель, який вирушав у грецькі моря.

Вініцій, хоча й засмутився, що Петро, якому він багато чим зобов'язаний, не буде його супутником, одначе щиро подякував, а потім звернувся до старого апостола з останнім проханням.

– Знаю, де мешкає Лігія, – сказав, – міг би й сам піти до неї та спитати – позаяк це дозволено, – чи захоче мати мене за чоловіка, якщо душа моя стане християнською, але волію тебе прохати, апостоле: дозволь мені бачити її або проведи мене сам до неї. Не знаю, як довго доведеться мені затриматися в Анції, й не забувайте, що при імператорі ніхто не впевнений у своєму завтрашньому дні. Вже й Петроній говорив, що не зовсім буде мені там безпечно. Нехай же її побачу до того, нехай надивляться на неї очі та я запитаю, чи забуде вона завдане мною зло і чи поділить зі мною благо.

І апостол Петро всміхнувся доброзичливо і сказав:

– І хто ж би тобі в заслуженій радості міг відмовити, сину мій!

Вініцій знову схилився до його руки, бо зовсім уже не міг угамувати схвильованого серця. Апостол же торкнувся його скронь і сказав:

– Але ти імператора не бійся, говорю ж тобі, що жодна волосина не впаде з твоєї голови.

Потім послав Міріам за Лігією, наказуючи, щоб не говорила їй, кого серед них зустріне, аби й дівчині тим більшу принести радість.

Було недалеко, тож невдовзі всі побачили, як між миртовими кущами саду Міріам веде за руку Лігію.

Вініцій хотів було бігти назустріч, але, бачачи кохану, відчув, як щастя відібрало в нього сили, – і стояв, затамувавши подих, ледве тримаючись на ногах, а серце калатало, оскільки був схвильований у сто разів дужче, ніж тоді, коли вперше в житті почув свист парфянських стріл біля своєї голови.

Вона вбігла в дім, не сподіваючись ні на що, і, побачивши Вініція, зупинилась як укопана. Обличчя її зарожевілось і враз пополотніло, потім вона здивованим і водночас переляканим поглядом обвела присутніх.

Але навколо бачила ясні, сповнені доброти обличчя; апостол Петро підійшов до неї й запитав:

– Лігіє, любиш ти його як і раніше?

Настало мовчання. Губи Лігії затремтіли, мов у дитини, що збирається заплакати і, почуваючись винуватою, бачить усе-таки, що треба визнати свою провину.

– Відповідай, – сказав апостол.

Тоді вона, опускаючись до колін Петра, покірним і боязким голосом прошепотіла:

– Так…

А Вініцій вмить опинився навколішках поряд із нею, Петро поклав руки на їхні голови і сказав:

– Любіться в Господі й на хвалу йому, бо немає гріха в любові вашій.

Розділ XXXIV

Йдучи з Лігією по саду, Вініцій оповідав їй уривчастими, з глибини серця словами про те, в