Читати книгу - "Quo vadis"

чому зізнався апостолам: про неспокій своєї душі, про зміни, що сталися в ньому, і, врешті, про безмежну тугу, яка затьмарила йому життя відтоді, як він покинув оселю Міріам. Зізнався Лігії, що хотів про неї забути, але не міг. Думав про неї вдень і вночі. Нагадував йому про неї той хрестик, зв'язаний із галузок самшиту, що вона йому залишила й він його вмістив у ларарій і мимоволі шанував як щось божественне. І журився все дужче, бо кохання було сильнішим за нього й іще в домі Авла охопило цілком його душу… Іншим нитку життя прядуть Парки[267], а йому пряли її любов, туга і смуток. Кепськими були його вчинки, та їх породжувала любов. Кохав її в Авла, й на Палатині, і коли в Остріані бачив, як вона слухала проповідь Петра, і коли йшов із Кротоном викрадати її, й коли вона сиділа біля його ложа, й коли покинула його. Прийшов ось Хілон, який виявив її схованку, і радив її викрасти, але він покарав грека й пішов до апостолів прохати про істину і про неї… І нехай буде благословенною та хвилина, коли таке спало йому на думку, бо ось тепер біля неї, і, мабуть, вона вже не тікатиме більше від нього, як останнього разу втекла з оселі Міріам?

– Я не від тебе тікала, – сказала Лігія.

– Так чому ж це зробила?

І вона підвела на нього свої очі кольору ірисів, потім схилила засоромлено голову і сказала:

– Сам знаєш…

Вініцій замовк на мить од переповнення щастям, потім знову заговорив, як поволі розкривалися його очі, що вона зовсім одрізняється від римлянок і хіба що лише на Помпонію схожа. Не вмів їй, зрештою, як слід висловити, бо сам не усвідомлював, що відчував; а з нею приходить у світ якась зовсім інша краса, якої досі на світі не бувало і яка не тільки тіло, але й душа. Натомість сказав їй слова, які наповнили її радістю, адже покохав її навіть за те, що тікала від нього і що буде для нього священною при родинному вогнищі…

Схопивши її за руку, не міг уже продовжувати, дивився тільки на неї в захваті, як на знайдене щастя життя, й повторював її ім'я, наче бажаючи впевнитися, що знайшов її, що біля неї:

– О Лігіє! О Лігіє!..

Врешті заходився розпитувати її, що діялося в її душі, й вона зізналася, що покохала його ще в домі Авла і що коли б він повернув її до них із Палатину, не втаїла б од них своєї любові й постаралася б пом'якшити їхній гнів на нього.

– Я присягаюся тобі, – сказав Вініцій, – що мені на думку навіть не спадало відбирати тебе у Плавтіїв. Петроній розповість коли-небудь тобі, що вже тоді я сказав йому, що тебе кохаю і що прагну одружитись із тобою. Я сказав йому: «Нехай змастить мої двері вовчим лоєм і нехай сяде біля мого вогнища!» Та він мене висміяв і навів імператора на думку забрати тебе як заручницю й оддати мені. Скільки ж разів проклинав я його в своїм горі, та, може, це вдало доля так вирішила, бо інакше б не познайомився з християнами й не зрозумів би тебе…

– Вір мені, Марку, – відказала Лігія, – що це Христос навмисне вів тебе до себе.

Вініцій підвів голову з деяким здивуванням.

– І справді! – відповів жваво. – Все складалося так дивно: шукаючи тебе, зустрівся з християнами… В Остріані здивовано слухав апостола, бо таких слів ніколи не чув. То ж ти молилася за мене.

– Так, – відповіла Лігія.

Пройшли повз альтанку, увиту плющем, й наблизилися до місця, де Урс, задушивши Кротона, кинувся на Вініція.

– Тут, – мовив молодик, – коли б не ти, пропав би я.

– Не згадуй! – відповіла Лігія. – І не нагадуй про це Урсові.

– Хіба ж міг мститися йому за те, що він тебе захищав? Коли б він був рабом, зараз би дарував йому волю.

– Коли б він був рабом, Авл давно б його відпустив.

– Пам'ятаєш, – сказав Вініцій, – що я тебе хотів повернути Плавтіям? Але ж ти відповіла, що імператор міг би про це довідатись і помститись їм. Дивись: тепер зможеш їх бачити, коли захочеш.

– Чому, Марку?

– Кажу «тепер» і думаю, що зможеш їх бачити безпечно тоді, коли будеш моєю. Так!.. Бо коли б імператор, довідавшись про це, запитав, що зробив із заручницею, яку він мені довірив, я б йому сказав: «Одружився з нею, й до Плавтіїв ходить з моєї волі». Він довго в Анції не пробуде, бо йому хочеться в Ахайю, а хоч би й затримався, не маю потреби бачити його щоденно. Коли Павло з Тарса навчить мене вашої істини, зразу ж прийму хрещення й приїду сюди, спробую повернути приязнь Плавтіїв, які днями прибувають до міста, й не буде вже перешкод, і тоді заберу тебе й посадовлю біля свого вогнища. О carissima! carissima!

Сказавши це, підніс руки догори, ніби закликаючи небо в свідки своєї любові, й Лігія, підвівши на нього сяючі очі, сказала:

– І тоді я скажу: «Де ти, Каю, там і я, Кая».

– Ні, Лігіє! – вигукнув Вініцій, – присягаюся тобі, що ніколи жодна жінка не була такою шанованою в домі чоловіка, як ти будеш у моєму.

Якийсь час ішли мовчки, щастя переповнювало їм груди, закохані одне в одного, схожі на двоє божеств і такі красиві, ніби їх разом із квітами породила весна.

Спинилися врешті під кипарисом поблизу входу до будинку. Лігія притулилася до його стовбура. Вініцій же знову почав прохати тремтячим голосом:

– Накажи Урсові піти до Плавтіїв, забрати твої речі й іграшки дитячі та принести до мене.

І вона, спалахнувши як троянда або як ранкова зоря, відповіла:

– Звичай велить інше…

– Я знаю. Заносить їх услід за нареченою пронуба[268], але ти зроби це для мене. Я заберу їх на свою віллу в Анції, й вони нагадуватимуть мені про тебе.

Тут склав руки й почав благально повторювати як дитина:

– Помпонія повернеться днями, тож зроби це, diva, зроби, carissima моя!

– Нехай Помпонія зробить, як захоче, – відповіла Лігія, спалахнувши ще дужче при згадуванні «пронуби».

І знову замовкли, коли любов почала їм забивати подих. Лігія стояла, обпершись плечима об кипарис, обличчя її біліло в його тіні, мов квітка, очі були опущені, груди часто здіймалися, і Вініцій мінився на лиці та блід. В полудневій тиші вони чули биття своїх сердець і в насолоді