Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

Насправді в їхніх носах у сорок разів більше рецепторів, ніж у ваших. Тобто в наших.

І як він тільки це витримував, бідолаха! Від нього штиняло, як від НПЗ. Усі навколишні дівчатка відвертались від нього, як від шмаровоза. І навіть не хотіли повертіти перед ним своїми задніми частинами. Гаразд — наступною була «Московіада».

У ній виникають якісь проімперські собаки, що гавкають серед ночі по московських дворах.

Ну от, бачиш — знову, курва, негатив! У «Перверзії» вони люто кидаються на ланцюгах, забачивши незнайомих двоногих у пильнованій зоні.

Там ще є ротвейлер.

А тобі звідки знати?

Чорний ротвейлер у запаскуджених ремонтними роботами коридорах нічної Кази Фарфарелло. Він також на ланцюгу.

Ти мене приємно дивуєш. А у «Дванадцяти обручах»?

Якісь уявні бультер’єри, їхнє уявне гарчання. Хоч вони, як виявляється, лише одна з можливостей розвитку оповіді. І ти від неї тут-таки відмовляєшся.

Ти справді приємно дивуєш мене! Я пишаюся твоєю обізнаністю, старезний.

Мені йдеться про те, щоб знати тебе.

Дякую!

Ти пригадуєш, чого ти найбільше боявся в дитинстві?

Ого! Тоді дай мені ще ковтнути. Скільки нам ще сидіти на цій дурнуватій лавці?

Поки не з’явиться той хлопець-травник. Зачекаємо ще з півгодини, не довше.

Окей. Першого дня я наче багато всього нарозповідав тобі про дитинство. Зокрема, і про те, чого я найбільше боявся. У тебе записано, послухаєш.

Але далеко не все.

Звісно. У кожній розповіді мусить бути своя вибірковість.

Мене цікавлять глибинні нашарування, перші роки життя. Чому тобі вічно сняться якісь перехожі діди з мішками і палицями?

Ого, ти й таке знаєш!

Ти пишеш про це у «Центрально-східній ревізії».

Напевно, хтось такий колись і справді біг за мною. Я не пам’ятаю. Можливо, він наздоганяв мене. Можливо, він мене наздогнав. Я міг упасти, а потім покотитися схилом пагорба вниз, увесь у зеленому трав’яному соці. Я міг котитись і бачити над собою його жахливу кудлату голову з виряченими очима.

Підвал. Цілком темний підвал.

Тобто?

Іди за моїми знаками. Кущі аґрусу, доріжки, посипані гравієм, газони, вкриті рожевими пелюстками й обкладені біленим бордюром.

Запах хлорки. Нестерпний сморід хлорки з підвалу.

Вона погрожувала, що неслухняних замикатиме в тому підвалі на ніч.

Я про це вже казав чи ти просто здогадуєшся?

Ти про це ще не казав. Ти ще скажеш.

* * *

Цього разу все-таки вийшло. Маємо. Проте боюся, що востаннє.

Його пасуть?

Швидше за все. Ті двоє типів, що начебто грали в нарди. Такі собі безробітні турки.

Чим йому це загрожує?

Це досить суворо. У нього там, здається, не тільки трава. Краще про таке не думати і рвати звідси подалі.

Куди ми тепер?

Спробуємо втекти на захід. Гарно звучить?

Звучить досить традиційно — як у вестерні. Переходимо на кільцеву?

Так. Поїдемо з Осткройц на Весткройц.

Тобто стрибнемо з хреста на хрест. Зі сходу на захід.

Саме так. Потім ще одна зупинка до Ґруневальду — і ми розтанемо в лісі.

З лісу він більше не виходив.

Герман Гессе?

Гаррі Галлер. Дивись, ось вони знову.

Ті самі?

Або дуже схожі на тих. Принаймні у тому самому складі. Саксофон, акордеон, гітара.

Це можуть бути інші. Зараз у Берліні сотні, якщо не тисячі таких циганських тріо. Завжди у тому самому складі. Буває, щоправда, труба. Або тамбурин. Але саксофон обов’язково.

Чорт забирай, скільки ж це саксофонів! Я завжди мріяв заробляти на життя музикою. Б’юсь об заклад, як тільки ми рушимо, вони почнуть грати Бреґовича.

Звідки ця певність?

Вони зазвичай розучують не більше однієї-двох мелодій. Розрахунок на те, що проїзд між двома найближчими станціями ес-бану триває в середньому від двох до п’яти хвилин. Цього часу ледве вистачає на одну мелодію плюс пройтися вагоном зібрати гроші. На зупинці вони перескакують до іншого вагону. Там вони починають з нуля, бо й публіка з нуля. Тобто знову грають одну й ту саму мелодію. Друга лишається про запас. Але як вони тільки витримують — сто тисяч разів на день зіграти «Едерлезі»! До речі. Я прожив на цьому світі аж тридцять дев’ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешту. Але я завжди якось його собі уявляв, цей Будапешт — перш ніж я до нього потрапив. Якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями і такими старезними кнайпами, в яких вічно сидять цигани з гітарами, цідять червоне вино і співають «Едерлезі». Цілковитий кіч!

І от ти туди потрапив…

І все виявилося саме таким! Уявляєш, усе — пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер завів мене до якоїсь кнайпи, то там при одному зі столів сиділо півтора десятки циган з гітарами. І вони цідили своє червоне вино, і наспівували «Едерлезі». Ну, куди це, курва, годиться?.

Це не мало б тебе аж так дратувати. Ти ж кажеш, наче і сам мріяв заробляти на життя музикою.

Це правда. Але щоразу іншою. Не такою. У шкільні роки я мріяв про підпільну студію звукозапису. Я хотів тиражувати піратські альбоми, а також пропаґанду війни, насильства і порнографію. Я не граю на жодному інструменті, як ти знаєш.

Вони також. Насправді вони ніякі не музиканти.

Це розуміють усі. Тому майже ніхто не дає їм за це ніяких грошей. І все ж по якомусь євро з вагону їм натрусити вдається. Євро з вагону — це від семи до десяти євро від потяга. Чому ми так довго стоїмо?

Це все-таки Осткройц. Вузлова.

Навряд чи цих — візьмемо максимум — десяти євро з одного потяга їм справді може вистачити на прожиття.

Звісно, не вистачає. Насправді вони промишляють дітьми, повіями й наркотиками.

А музика в потягах це тільки для душі? Гарно! Серед них є ще так звані «плащуни». Вони спеціалізуються виключно на замовних убивствах. І виключно священиків. Мабуть, за священиків якісь особливі розцінки. Слухай, ми зараз договоримося до того, що непогано б їх позаганяти до якихось таборів і добряче подезинфікувати.

Рушаємо.

Тоді увага! Звучить «Едерлезі»! На гірший випадок — «Бубамара»!

Як на мій слух, то щось цілком інше.

Невже? О шіт! Ні, тільки не це! Хто їх навчив