Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

— Він зняв оце паскудство?

— Він. Сто процентів він. Жаль, у рекламі немає титрів, а то ти б сам переконався.

— Не може бути!

— Може. Він професіонал, а вони бабки платять.

— Але ж Мирослав…

Почуте не хотіло вміщатися у моїй голові.

— Що Мирослав?

— Ну цей, він завжди говорив… тобто був за помаранчевих… він же…

— Не знаю, може, він і зараз за помаранчевих. Але працює на біло-блакитних, це абсолютно точно.

— Нічого собі!

— А отож, — у Олесевому голосі звучала сатисфакція. Коли сам замазався в лайно, легше примиритися зі світом, якщо той теж у лайні.

— А чому ж він раніше не казав?

— Що казав? Що знімає паскудні ролики?

— Ну хоч би й це. Ми ж наче товаришували. Пили разом.

Олесь у відповідь засміявся. Я й справді ляпнув дурницю — але хіба міг її не ляпнути?

— Він же завжди агітував: «Ми переможемо, наші люди». Лаяв Януковича.

— Мало що лаяв? Хіба тільки він каже одне, а робить інше?

І все-таки я не міг цьому повірити. Олесь, звісно, зараз ображений на весь світ — і це не дивно після публічного приниження з кав’яром та Пашиною повією. Хлопець молодий, без досвіду, та ще й поет, а у творчих людей душа нарозхрист. І легше повірити у те, що всі кругом падлюки, ніж зрозуміти свої помилки. Мирослав не міг працювати на Яника з мільйона причин. Проте мільйон перша причина все-таки не виключала такої можливості. Режисерам зараз важко знайти роботу поза телебаченням, а значить і поза політикою.

— Знаєш, де його точно можна знайти? — Олесь на тому кінці буквально прочитав мою думку. — На каналі. Він там постійно товчеться. Готує інавгурацію.

— Зрозумів. Дякую, — остання фраза свідчила про те, що хлопець повністю заглиблений у пошуки психологічного реваншу. Я помовчав трохи, збираючись у відповідь порадити не зациклюватися на негативі і змінити погляд на світ. Але раптом зрозумів, що у теперішній ситуації просто не знайду потрібних аргументів. Швидше навпаки — погляд на світ варто змінити саме мені, от для цього якраз аргументів вистачить.

— Па, — попрощався Олесь.

— Па-па.

Кава у чашці вже охолола, але я випив її автоматично, немов мікстуру. Пошукати через канал — думка не порожня. Тільки як це зробити? Після шоу, яке влаштували Ірка з Пашиною дружиною, для мене дорога туди закрита. Може, звернутися до когось з дирекції — все-таки особисто зі мною конфлікту не було? Але я занадто добре знав телесвіт, щоб зрозуміти — після тієї події ані Ірки, ані мене для керівництва каналу просто не існує, так само, як і для продюсерів, режисерів, ведучих та іншої творчої братії. Кожен з них тримається за своє місце в ефірі і не збирається міняти його на вигадані цінності, такі, як людські стосунки чи дружба. Хіба що охорона…

А до речі, охорона! Це непогана думка. У мене з цими хлопцями завжди був контакт — мабуть, через те, що ніколи не удавав велике цабе і завжди вітався. А ще тісніший контакт з ними у Володаря Колес. Водійсько-охоронне братерство по-справжньому незламне, незалежно від того, кого возиш сьогодні і кого охоронятимеш завтра. Сам бачив, як охоронці Кучми жартують з водіями Ющенка. Так, це й справді гарна ідея!

Зачинивши порожній офіс, я всівся в теплу машину і попрохав Володю, якому через мої особисті проблеми так і не вдалося відпочити:

— З’їздимо на телеканал?

— Як скажете, Сергію Миколайовичу.

Київські вулиці принишкли перед вирішальною неділею. Останній день «без агітації», по радіо музика, але бігборди все ще лякають неуникненним громадянським конфліктом у випадку перемоги не тих, кого треба. Перехожі супроводжують поглядами нечисленні помаранчеві стрічки на антенах машин, немовби шукаючи останнього аргументу. У повітрі фізично відчувається тривога — а може, це тільки здається на тлі моїх особистих негараздів. Може, я так само, як і Олесь, поширюю власні проблеми на весь світ. А насправді життя прекрасне, Янукович стане чудовим президентом, а я відповідно — чудовим народним депутатом, і ми з ним будемо керувати країною. Люксусово, як каже Мирослав, керувати.

Вузенька вулиця з трамвайними коліями, на якій височів білий офіс телекомпанії, була заставлена машинами по саме нікуди. Ще б пак — у медійників зараз жнива, гроші течуть рікою, тільки встигай загрібати.

Я попрохав Володю притулитися десь зовсім непомітно — адже мою машину тут добре знали. Почекаю в салоні, поки він наводитиме довідки у колег. Не хочу тиснути пітні руки й бачити, як відводять очі колишні знайомі. Та й самому не варто опинятися перед вибором: привітатися чи ні? Адже ніхто не знає завтрашніх розкладів, все-таки жінки залишаються жінками, а чоловіки — це трохи інше. Чоловіки можуть і помиритися. В теорії.

Міркуючи так, я машинально роззирався у пошуках вільного місця між машинами і раптом побачив знайому картату куртку та хвіст темного волосся над нею.

Щастить же інколи! Мирослав стояв біля сходів та жваво спілкувався з кимось, чийого обличчя видно не було.

— Пригальмуй! — попрохав я Володаря Колес і вискочив просто на дорогу. Поки будемо їздити у пошуках парковки, Мирослав, не дай Боже, втече, як його потім діставати?

Подякувавши кивком «опельку», що пригальмував, пропускаючи, я вискочив на тротуар і став повільно підходити до співрозмовників. Нічого, хай завершать свої справи, а тоді вже я.

Осіннє повітря було сповнене звуками міста, але вся увага моя зосередилася на Мирославі, мабуть, саме тому я почув голос його співрозмовника, знайомий голос із характерною гаркавістю.

— Ти должен понять, что нам нужен європєйскій лідєр. Чтоб па картінкє чотко било понятно — ето всєрьйоз. Понял?

— Ну так ясний пєрєц! — Мирослав, здається, іронізував за звичкою творчих людей.

— Нєт, нє ясний! І нє пєрєц! Отеті свої смєхуйочкі заканчівай. Інавгурация — сєрьйозноє дєло, ето ти панімаєш?

— Понімаю.

— А раз панімаєш, значить, прівикай… Да, і нащот музики. Хор, вєночкі, вишиванки — шоб всьо ето било. Януковіч — украінскій прєзідент! Спєцифіка. Ето тоже должно бить понятно.

— Может, капелу бандуристів?

— Нє, нє годітца. Украіна — європєйская страна. Нікакіх, блядь, бандур! Поспівали, вишиванки снялі, і впєрьод! І да, чтоб вишиванкі билі сінєнькіє, понял?

— Ага. Но ето будєт стоіть дєнєг, так бистро вєсь хор пєрєодєть.

— Дєньгі — хуйня. Ти здєлай.

— Здєлаю!

Я підійшов вже досить близько, так що співрозмовник Мирослава, зробивши півкроку вбік, потрапив у поле зору. Я впізнав його — політтехнолог зі штабу, з московської групи. От звідки голос знайомий.

— О, прівєт! — сказав він, побачивши