Читати книгу - "Правда"

— Так, але ж не можна вірити всьому, що пишуть в газетах!

— Що ж… гаразд. Тільки завершу з репортажем…

— Ваша пошта, пане Вільяме, — сказав один з гномів, висипаючи на стіл папери.

Вільям хрюкнув і проглянув їх. Було кілька пробних матеріалів з Ланкру та Сто Лату — і Вільям одразу зрозумів, що незабаром йому доведеться рушати до провінції, щоб натренувати кількох справжніх, нехай їм грець, репортерів, адже майбутнє цих щиросердних нетлінок, написаних селянами, котрі бажали отримувати по пенні за рядок, видавалось йому цілком безрайдужним… Було й кілька листів голубиною поштою, до якої вдавалися ті, хто ніяк не міг опанувати нову технологію.

— О боги, — пробурмотів він. — Мера Квірму вдарила блискавка… знову.

— Таке можливо? — здивувалась Сахариса.

— Схоже, так. Це від пана Слабенького, з тамтешньої мерії. Тямущий чоловік, і без особливої уяви. Він пише, що цього разу блискавка чекала на мера за рогом темнї алеї.

— Справді? Син тої пані, якій ми замовляємо штори, читає в Академії лекції зі Стихійних лих.

— Він би дав нам коментар?

— Він постійно посміхається, коли бачить зустрічає мене в крамниці, — холодно сказала Сахариса, — Тому дасть.

— Гаразд. Якщо тобі неважко…

— Здорові були!

В дверях стояв пан Завірюха. Він тримав велику картонну коробку.

— О ні, — прошепотів Вільям.

— Тіки погляньте ось на це! — сказав пан Завірюха.

Все-таки цей чоловік не зрозумів би натяку, навіть якби ви огорнули цим натяком свинцеву трубу.

— Гадаю, нам досить кумедних ов… — почав Вільям.

І замовк.

Червонопикий відвідувач діставав з коробки велику картоплину. Таку ж велику, як і нерівну. Вільям уже бачив подібні картоплини. Вони бували схожі на обличчя — якщо ви хотіли такими їх бачити. Але з цією картоплиною нічого уявляти собі не доводилось. Вона виглядала картоплиною, та водночас була неймовірно схожа на обличчя — цілком божевільне обличчя, те самісіньке, власник якого зовсім нещодавно намагався його вбити. Він добре пам’ятав це обличчя, бо й досі раз у раз прокидався о третій ночі й бачив його перед собою.

— Це… не дуже… кумедно, — вимовила Сахариса, скоса позирнувши на Вільяма.

— Цікаво, га? — сказав пан Завірюха. — Я б то його й не приносив, але ви завжди ними так цікавились.

— День без роздвоєнї моркви, — приязно сказала Сахариса, — це ніби день без сонця, пане Завірюхо. Вільяме?

— Ух, — сказав Вільям, відриваючи очі від картопляної голови. — Мені ввижається, чи вона й справді… здивована?

— Схоже на те, — сказала Сахариса.

— Ви це викопали на городі? — спитав Вільям.

— О, ні. Вона лежала в одному з мішків, уже не перший місяць, — сказав Завірюха…

…чим і спинив сповзання Вільямових думок у провалля містицизму. Хоча… всесвіт — дивне місце. Причина й наслідок, наслідок і причина… Втім, Вільям ліпше позбувся би правої руки, аніж узявся про це писати.

— Що ви збираєтесь з нею робити? — спитав він. — Зварите?

— Що ви, ні. Цей сорт одразу розварюється. Ні, вона піде на чіпси.

— Чіпси, кажете? — перепитав Вільям.

Дивно, але це здавалось дуже вдалою ідеєю.

— Так. Так, це гарна ідея. Засмажте його, пане Вінтлере. Засмажте.

І час ішов, і не без коректур. Один з репортерів повернувся з повідомленням, що в приміщенні Гільдії алхіміків щось вибухнуло: чи є це новинами? Отто постав зі своєї келії й був відряджений на зйомку. Вільям завершив текст про вчорашні події й передав його гномам. Хтось убіг і повідомив, що на Площі Сатор зібрався великий натовп, бо на даху семиповерхівки сидить надзвичайно здивований Скарбничий (71 рік). Сахариса, акуратно діючи олівцем, викреслила всі прикметники з репортажу про засідання Анк-морпоркського товариства садоводів, чим скоротила його вдвічі.

Вільям сходив подивитись на Скарбничого (71 рік), після чого написав кілька коротких абзаців. Чарівники, котрі коять казна-що, не були новинами. Вони були просто чарівниками, та й годі. Вільям кинув аркуш в кошик «Готове» й поглянув на верстат.

Той був чорний, великий, складний. Без очей, без обличчя, без життя… верстат теж дивився на Вільяма.

Вільям подумав: тобі не потрібен ніякий стародавній жертовний камінь. Тут Правитель Ветерані помилився.

Вільям торкнувся лоба. Синець давно зійшов. Ти залишив на мені знак, подумав він. Але я хитріший.

— Ходім, — сказав він.

Сахариса підвела погляд, ще зайнята.

— Що?

— Ходім. Геть. Негайно. На прогулянку, чи на чай, чи по магазинах, — сказав Вільям. — Тільки не лишаймось тут. Будь ласка, не сперечайся. Вдягай пальто — швидше, поки воно не помітило. Поки воно не придумало, як нас спинити.

— Про що ти?!

Він зірвав її пальто з гачка.

— Ніколи пояснювати!!!

Вона дозволила витягти себе на вулицю, де Вільям глибоко вдихнув і розслабився.

— А тепер чи не важко тобі було б пояснити мені, що відбувається? — спитала Сахариса. — У мене там, знаєш, ще купа роботи.

— Знаю. Нічого. Можливо, ми ще не зовсім здурі… На вулиці В’язів відкрилась нова спагетті-кухня. Всі кажуть, що там чудово. Що скажеш?

— Але як бути зі всіма тими паперами на моєму столі!

— А що таке? Завтра вони теж там будуть.

Вона завагалась.

— Що ж, година-друга, можливо, не так уже й зашкодить, — припустила вона.

— Чудово. Ходім.

Вони вже дійшли до перехрестя Патоковидобувного шосе та вулиці В’язів, коли це сталося.

Почулись крики. Вільям повернув голову й побачив оскаженілу четвірку коней, що з гуркотом мчали вулицею, тягнучи воза з пивними діжками. Побачив, як перехожі сахаються й відстрибують убік. Побачив копита розміром з супову тарілку, що розбризкували бруд і лід. І бляшки на збруї, і піну, і слину…

Він повернув голову в інший бік. І побачив стареньку на милицях, що переходила вулицю, геть не помічаючи стрімкого наближення смерті. Побачив шаль, сиве волосся…

Повз нього щось промчало. Хтось крутнувся в повітрі, упав серед вулиці на плече, перекотився праворуч, схопив стареньку і стрибнув…

Фургон, у піні та борні, промчав, неначе уві сні. Кучер щосили намагався повернути на перехресті, проте діжки не доклали до цього жодних зусиль — тож вихор копит, коней, коліс, бруду й снігу прокотився вперед і виніс вікна з з кількох крамниць. Лише тоді фургон влетів у кам’яну колону й зупинився.

Але, як того вимагають закони фізики та правила оповіді, його вантаж зупинятися не став. Діжки розірвали кріплення, злетіли на землю й покотились уперед. Кілька розбилося, заливши бруківку піною. Інші, з гуркотом вдаряючись одна об одну, негайно опинилися в центрі уваги всіх повнолітніх громадян, котрі тільки могли зауважити стогалонову діжку пива, що раптом втратила власника.

Вільям і Сахариса перезирнулися.

— Я пишу, а ти знайди Отто!

Вони вигукнули