Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Уленшпігель глянув на супротивника і почув, як той вивергає блюзнірські прокляття, кров і передсмертну піну.

А в темних кущах, оповитих сизим димком, знову показалося лагідне обличчя Ламме.

— А що, вже кінець? — запитав він.

— Кінець, мій сину, — відповів Уленшпігель. — Йди-но сюди…

Вийшовши зі своєї засідки, Ламме побачив, що Уленшпігель весь у крові. Не дбаючи й про черево, Ламме кинувся, як прудкий олень, до Уленшпігеля, який сидів на землі коло вбитих.

— Мій любий друг поранений цим підлим убивцею! — вигукнув Ламме і ударом ноги вибив зуби найближчому проповідникові. — Чого ж мовчиш, Уленшпігелю? Ти вмираєш, мій сину? А де наш бальзам? Ага, у клунку, під ковбасами. Уленшпігелю, ти мене чуєш? Ой-ой-ой! Немає теплої води промити рану, і нема де її дістати. Але добра буде вода й з Маасу. Озвись до мене, любий друже! Тебе ж, здається, не так важко й поранено. Трохи холодної водички, правда ж? О, він опритомнів! Це я, мій сину, твій друг. Вони всі вбиті. Полотна! Полотна перев’язати рани! Немає нічого! А моя сорочка? — Ламме скинув сорочку й вів далі: — Сорочку — на клапті! Кров перестає текти. Не вмреш, мій друже! Ух! — здригнувся він. — Як холодно в спину! Треба швидше одягатися. Він не вмре! Це я, Уленшпігелю, я, твій друг, Ламме! О, сміється! Піду обдеру вбитих. У них животи напхані флоринами, а тельбухи золоті: тут і каролю, і флорини, і патари, і daelder'и. А на додаток листи. Ми тепер багатії! Понад триста каролю на двох. Візьмемо зброю й гроші. Сталевий вітер не дмухне тепер на принца.

Уленшпігель підвівся, клацаючи зубами від холоду.

— Ось ти вже й став на ноги, — мовив Ламме.

— Це від бальзаму, — сказав Уленшпігель.

— Бо то бальзам мужності, — зауважив Ламме.

Потім затягнув одного по одному трупи проповідників у розколину і кинув туди всю їхню зброю та одежу, крім плащів.

А навколо вже закаркало вороння в небі, злітаючись на здобич.

І Маас котив свої сталеві хвилі під сірим небом.

І падав сніг, змиваючи кров.

І вони були похмурі. І Ламме сказав:

— Я волів би краще вбити курча, аніж людину.

І вони сіли на своїх ослів.

Вони вже під’їхали до брами Гюї, а в Уленшпігеля кров усе текла. Тоді вони вдали, ніби сваряться, позлазили з ослів і люто почали вимахувати своїми мечами. Потім перестали битися, сіли на ослів і, показавши свої перепустки біля міської брами, в’їхали в місто.

Жінки, дивлячись на пораненого й закривавленого Уленшпігеля та на Ламме, що, як переможець, бундючно їхав на своєму віслюкові, пройнялися жалем до Уленшпігеля, а Ламме погрожували кулаками й вигукували:

— Цей негідник поранив свого товариша!

Ламме стривожено шукав очима, чи не побачить серед них своєї жінки.

Та шукав він надаремне, і сум пойняв його.

23

— Куди ж ми підемо? — запитав Ламме.

— В Маастріхт, — відповів Уленшпігель.

— Але, сину мій, там, кажуть, скрізь герцогські війська, та й він сам у місті. Наші перепустки не допоможуть нам. Коли навіть іспанські солдати й пропустять, то нас затримають у місті і будуть допитувати. А тим часом дійде чутка про вбивство проповідників — і тоді нам кінець.

Уленшпігель відповів:

— Ворони, сови й шуліки швидко розклюють їхні трупи. Тепер уже, безперечно, в обличчя їх не впізнати. Що ж до наших перепусток, то вони хоч і непогані, та коли довідаються про вбивство, то, правда твоя, ми не вислизнемо. А проте нам треба пробратися в Маастріхт хоч би через Ланден.

— Нас повісять, — мовив Ламме.

— Ми пройдемо, — відповів Уленшпігель.

Так, міркуючи, вони прибули до корчми «Сорока», де добре пообідали, добре відпочили і нагодували своїх ослів.

А ранком рушили в дорогу на Ланден.

Під’їхавши до великої приміської садиби, Уленшпігель защебетав жайворонком, а звідти йому негайно відповів бойовий крик півня.

На поріг вийшов фермер з добродушним обличчям і сказав їм:

— Вітаю вільних друзів! Хай живе гез! Заходьте.

— Хто це? — запитав Ламме.

Уленшпігель відповів:

— Томас Утенгове, мужній реформат. Всі його слуги й служниці, як і він, борються за свободу.

А Утенгове сказав:

— Отже, ви посланці від принца. То сідайте ж їсти й пити.

І зашкварчала на сковорідці шинка, а разом з нею ковбаса, з’явилася пляшка-свашка і скляночки, повні вщерть. Ламме пив вино, як сухий пісок воду. І їв, аж за вухами лящало.

Слуги й служниці раз у раз зазирали крізь шпарку у дверях, щоб побачити, як він працює щелепами. Чоловіки заздрили йому і казали, що й вони, мовляв, були б не від того, щоб їх пригостили.

Нагодувавши гостей, Утенгове сказав:

— Сотня селян вийде звідси на цьому тижні буцімто гатити греблі в Брюгге та його околицях. Вони підуть гуртками по п’ять, по шість чоловік різними дорогами. А з Брюгге переправляться морем в Емден[188].

— А чи є в них гроші й зброя? — запитав Уленшпігель.

— У кожного по десять флоринів і великий ніж.

— Господь Бог тебе винагородить, — мовив Уленшпігель.

— Про винагороду я не дбаю, — відповів Утенгове.

— Як це ви робите, — запитав Ламме, наминаючи товсту кров’яну ковбасу, — як це ви робите, пане господарю, що у вас вона виходить така запахуща, така соковита й така ніжна?

— Це тому, — відповів хазяїн, — що ми кладемо туди кориці й майорану. — І звернувся знов до Уленшпігеля: — А чи Едзар, граф Фрісландський, ще й досі держить руку за принцом?

Уленшпігель відповів:

— Він цього не виявляв, але дає в Емдені притулок принцовим кораблям. — А потім додав: — Нам треба в Маастріхт.

— Туди не пройти, — мовив господар, — навколо стоять герцогські війська.

І, завівши їх на горище, він показав, як вдалині з прапорами й значками сновигала по полю кавалерія й піхота.

Уленшпігель сказав:

— А я пройду, якщо ви, людина в цих місцях впливова, добудете мені дозвіл одружитися. Тільки треба, щоб наречена була гарна, лагідна, ніжна і щоб висловила сама бажання стати моєю дружиною — як не назавжди, то принаймні хоч на тиждень.

Ламме зітхнув і мовив:

— Не роби цього, сину мій, вона тебе покине, а ти горітимеш у самотині в любовному вогні. Твоя постіль, де ти спиш тепер так