Читати книгу - "Людолови Том 1"

— Я вас зараз познайомлю. Він тут, У палаці.

Доліва-Ясенський справді сидів у кабінеті, щось підраховуючи на клаптиках паперу.

— Пробачте, здається пан не вільний? — чемно дзенькнув острогами Кніпріц.

— Ні, ні, прошу. Я вже кінчив. До ваших послуг, — підвівся Ясенський.

Це був худорлявий пан, років на шістдесят, с пергаментно-жовтим обличчям і глибокими темними западинами, де блищали розумні, але холодні й пронизливі очі. Кніпріц познайомив його з Горленком і перейшов до головного.

— Я знаю, пане Ясенський, що є справи, про які можна говорити тільки проміж порядними людьми, спокушеними на законах честі, - почав він. — Такий і є пан Горленко. Сьогодні йому не пощастило на зеленому полі. Отже, йому треба грошей. Чи не могли б ви позичити кільканадцять злотих?

Доліва мовчки мацав Горленка очима, які дивовижно нагадували двох щурів, що визирають із нори.

— Скільки ж пану треба? — спитав він по хвилі.

І голос його бринів сухо й рипуче.

— Сто тридцять червінців, пане. За два тижня я поверну вам цю суму з глибокою вдячністю.

— О пане… І треба вас виручити, бо це обов'язок кожного шляхтича рятувати один одного, і боязко мені, що ви мене підведете під лихо, — всміхнувся Ясенський, але усмішка його скидалася на гримасу мерця.

— Слово честі!

— Та не в слові тут річ! А що буде, коли пан — бажаю пану добре ся мати сто років — помре наглою смертю? Де я тоді візьму гроші сплатити борг? А що мені скаже вельможний пан, коли виявиться, що я позичив вам його гроші? Та він мене з світу зжене, позбавить честі й посади!.. Це ж так небезпечно, так рисковано…

— Так я дам панові розписку.

— Розписка, пане, розпискою, але це не врятує мене від лиха, бо коли я покажу розписку замість грошей, то вийде, що я не злодій, але шахрай, що крутить його грошима, як лихвар. І знов-таки буде погано. Хай пан дасть мені, крім розписки щось коштовне під заставу, а я зобов'язуюсь словом гонору повернути цю річ під час остаточного розрахунку.

«Ах ти сучий сину, — скипало в грудях у Горленка — Так ти задумав з одного вола дві шкури здерти?»

Але, пригадавши cвoє безпорадне становище, стримався і чемно відповів:

— Добре, пане. Візьміть мою кунячу шубу з бобровою облямівкою та коміром.

Щури знов визирнули з-під пергаментних повік і вмить заховалися. А сухі жовті губи пожували під гачкуватим носом, і рипучий голос відповів:

— Ну, добре, любий юначе… Додайте ще ваш діамантовий перстень — і приходьте. Треба рятувати шляхетний гонор і лицарську гідність. За півгодини чекаю на шановне товариство, але щоб ніхто в світі не знав про цю послугу.

— Підемо, — підхопив Кніпріц Горленка. — Підемо пане, танцювати, бо інакше вашу відсутність помітять, і тоді ви станете ціллю нових витівок нашого сюзерена. Всміхніться! Та не так журно, боже мій!.. Пам'ятайте, що в цьому палаці треба сміятися й жартувати, коли на душі темна ніч і виють голодні вовки. Підемо до панночок. З ними легше дихати. Я познайомлю вас з сестрою моєї Яніни, панною Камілою Хлебцевич. Чудесна дівчина. Коли б не Яніна, я не стояв би перед її очима.

Мазурка ще бриніла в ушах Горленка, коли він вийшов з Кніпріцом з сліпучо освітленого палацу і по прямував крізь темряву, мжичку й калюжі до дому Доліви-Ясенського.

Той вже чекав на гостей.

— Прошу панство до кани. Сюди-сюди, — говорив він розтягуючи мертвою усмішкою свої пергаментно-жовті губи. — Дозвольте келих старого меду?

І поки гості присьорбували мед, Доліва уважно оглянув і обмацав Горленкову шубу, зважив перстень і написав розписку.

— Пробачте, пане. Я просив сто тридцять червінців, а тут сказано сто п'ятдесят, — наївно здивувався Горленко.

— Ну, зрозуміло, пане. Пан полковник і одержить сто тридцять, а решта в рахунок процентів. Як пану відомо, це гроші вельможного пана, а я мушу пильнувати його інтереси і в міру сил збільшувати його майно.

Горленко увесь дрижав з люті. Негідник! Прикривається ім'ям Потоцького, хоча й Потоцький не кращий. Бажалося кинути йому в вічі розписку, вилаяти цю брудну безчесну тварину. Чим він кращий від останнього лихваря? Ця мумія з щурячими очима! Ні, навіть гірший, бо ті не прикрашають свого ганебного ремества пишними словами й гаслами.

«Подавись моїми двадцятьма червінцями», — побажав він йому в думках, підписуючи розписку.

А Кніпріц думав, дивлячись на лихваря, що відраховував гроші чіпкими кістлявими пальцями:

«Так виглядав великий інквізитор, підписуючи смертний вирок Янові Гусу».

Повернувшись до палацу, Горленко розшукав Фалієро. Славетний гравець і політичний інтриган сидів в одній із віталень за келихом вина і щось розповідав по-італійському. Насупроти нього сидів Потоцький. Панії і пани оточили Фалієро і прислухалися до його слів, і, хоча далеко не всі розуміли його, всі удавали ніби розуміють, і коли сміялися ті, що справді говорили по-італійському, удавано реготали й собі.

Горленко — проштовхавс!' наперед і, коли італієць замовк, просто звернувся до нього:

— Дозвольте розрахуватися з вами, пане граб'я. Ось мій борг. Прошу.

І простяг йому тyгo набитий золотом гаманець.

Очі Потоцького потьмарилися. В них спалахнула блискавиця. Яка, нахабність! Яка невихованість!

— Здається, пан полковник міг би знайти інший час і місце для своїх розрахунків, — фиркнyв він у вуса.

Горленко спалахнув. Він ішов сюди, як на штурм. Ішов кинути шахраєві в обличчя свої кровні гроші, разом з усією зненавистю і презирством, що буйно кипіли в душі. А той, кого вважають за законодавця в справах шляхетності, честі й смаку дає йому за це мopaльнoгo ляпаса.

Горленко забув усе, гордо випростався і кинув у вічі пихливому феодалові:

— Так, вельможний пане, але в мурах цього палацу відбулася та шляхетна гра, за яку розраховуємося ми з паном Фалієро.

І, не чекаючи на відповідь, вийшов.

Потоцький зблід, як тоді на соймику, кидаючись із шаблею на старшин.

— Сам винний, — зареготав Ружинський. — Я завжди казав, що з хама не буде пана. Пусти собаку під стіл, вона й лапи на стіл покладе, ще й шматок тобі вирве з рота.

Але сміх і дотепи магнатів, замість розпалити лють Потоцького, зненацька заспокоїли його.

— Не думайте, панове, що я такий наївний, — сухо урвав він їх. — Тен хам такий же потрібний у господарстві, як ланцюговий собака або свиня. Я тільки помилився в тому, що пустив його до своїх покоїв. Більше він не переступить цього порога. Але й його я не збираюся вигнати, бо його полк на п'ятсот шабель коштує мені вдвоє дешевше, як сотня шведських ландскнехтів.

Лютий, незадоволений