Читати книгу - "Кім"

— О, росіяни? Як довго вони з тобою пробули?

— Один був француз. О, дні, і дні, і дні! Тепер усі горяни вірять, що всі росіяни — жебраки. Юпітером присягаюся! Жодної бісової крихти не мали — усе я їм добував. І розказував простим людям — оах, такі історії й анекдоти! — я Вам перекажу, як дістанетеся до старого Ларгана. Ми — ах! — проведемо чудовий вечір! Це перо на шапку нам обом! Так, і вони мені дали документ. Це просто вишенька на торті. Вам треба було бачити, як вони у Союзному банку підтверджували особи! І дякувати Богові Всемогутньому, що Ви так добре здобули всі їхні папери! Ви не дуж-же радієте, але Ви посмієтеся, коли одужаєте. Тепер я піду просто на станцію і гайда. Для Вас — тепер будь-які переваги у Грі. А коли Ви самі приїдете? Ми Вами дуже пишаємося, хоч Ви нас добряче перелякали. Особливо Магбуба.

— Ай, Магбуб. А де він?

— Торгує кіньми десь по сус-сідству, звісно.

— Тут! Чому? Говори повільно. У мене досі важка голова.

Бабу скромно опустив оченята.

— Н-ну, бачите, я боягузлива людина і не люблю відповідальності. Ви ж нездужали, бачите, а я ж не знав, де, в біса, всі ті папери і, зрештою, скільки їх є. Тож коли я сюди дістався, то надіслав приватне сповіщення Магбубові — він тоді саме був на перегонах у Міруті — і сповістив його, як тут справи. Він прибуває сюди зі своїми людьми, спілкується з Ламою, обзиває мене дурнем, що дуже грубо…

— Але чому… чому?

— От і я про це питаю. Я лише натякнув, що коли хтось украв папери, то мені знадобляться кілька дужих моторних чоловіків, щоб відікрасти те все назад. Бачите, ці папери життєво важливі, а Магбуб Алі не знав, де Ви знаходитеся.

— Щоб Магбуб Алі обікрав дім сагиби? Ти сказився, бабу, — обурено сказав Кім.

— Я хотів отримати папери. Припустімо, що вона їх украла? Це було тільки практичне припущення, я так думаю. Ви не задоволені, еге?

Місцеве прислів’я, яке не можна зацитувати, показало всю глибину Кімового несхвалення.

— Гаразд, — Гарі здвигнув плечима, — про смаки не сперечаються. Магбуб теж розлютився. Він тут усюди довкола поторгував кіньми і каже, що вона пакка [доскональна] стара леді і не буде опускатися до таких неджентльменських учинків. Мені байдуже. Отримав папери, і я був дуже радий моральній підтримці Магбуба. Я казав Вам, я боязкий чоловік, але, так чи інак, чим дужче я боюся, тим у збіса вужчі місця потрапляю. Тому я був радий, що Ви прийшли зі мною в Чіні, і радію, що Магбуб був поруч. Стара леді — вона часом буває дуже груба зі мною і з моїми чудовими пігулками.

— Аллах милосердний! — розвеселився Кім, спираючись на лікоть. — Що за чудернацьке звірятко цей бабу! І цей чоловік ішов сам — якщо ішов — з пограбованими і розлюченими іноземцями!

— Оах, ц-це були дрібниці, після того, як вони перестали мене бити, але якби я втратив папери, це було б збіса серйозно. Магбуб мене замалим теж ледь не побив, і пішов на безкінечні перемовини з Ламою. Надалі я обмежуся етнографічними дослідженнями. А тепер прощавайте, містере О’Гара. Якщо покваплюся, то я встигаю на потяг о 4.25 до Амбали. Чудово буде, коли ми всі зберемося у Ларгана й обговоримо всю цю історію. Я доповім офіці-ійно, що Вам уже ліпше. Прощавайте, мій любий друже, і коли наступного разу будете у владі емоцій, будь ласка, не вживайте мусульманських висловів, маючи на собі тибетське вбрання.

Він двічі потиснув руки — бабу від маківки до кінчиків черевиків — і прочинив двері. Сонце осяяло його досі тріумфуюче лице — і він негайно перетворився знову на скромного травника з Дакки.

— Він їх пограбував, — думав Кім, забувши про власну участь у Грі. — Він обдурив їх. Він брехав їм, як бенгалець. Вони дали йому чіт [посвідчення]. Він сміявся з них, ризикуючи власним життям — я б до них ніколи не спустився після тих пістолетних пострілів — і потім він себе називає боягузом… І він боягуз. Мені треба повертатися назад у світ.

Спершу його ноги підгиналися, наче погані чубуки до люльки, а потік і порив напоєного сонцем повітря засліплювали його. Він присів навпочіпки під білою стіною і думки закрутилися довкола окремих ситуацій у довгій подорожі з ношами-дулі, нездужання Лами і тепер, коли подразник розмови зник, довкола власних жалощів до себе, яких він мав доволі, як і кожен хворий. Його змучений мозок сторонився усього зовнішнього, як обходить бочком шпори необ’їжджений кінь, якому вперше дали їх спробувати. Досить із нього, з головою досить того, що здобич із кілти тепер далеко… збув із рук… спекався. Він намагався думати про Ламу, міркувати, чому той упав у струмок, але обшир великого світу, що проглядав крізь ворота переднього подвір’я, відмітав убік зв’язні думки. Тоді він задивився поверх дерев і розлогих полів, де хатинки під стріхами з тростини ховалися серед хлібів — він дивився відстороненими очима, нездатний визначити розміри, пропорції і призначення речей, і видивлявся так зо півгодини. Увесь цей час він відчував, хоч і не міг пояснити словами, що душа його від’єднана від довколишнього світу, як зубчате коліщатко від механізму, точнісінько, як оте коліща від дешевого бігійського цукрового пресу, яке лежало у кутку. Вітерці обвівали його, папуги джерґотіли над ним, шуми заселеного будинку за спиною — сварки, накази і докори — товклися йому у мертві вуха.

— Я — Кім. Я — Кім. А хто такий Кім? — знову і знову питала його душа.

Йому не хотілося плакати — ще ніколи в житті він не почувався таким далеким від плачу — але раптом невимушені дурні сльози закрапали йому з носа і з майже фізично чутним клацанням він відчув, як коліщатка його буття знову приєднуються до зовнішнього світу. Речі, які за мить до цього марно проминали перед кришталиком його ока, набули належних пропорцій. Дороги були призначені для того, щоб по них ходити, будинки — щоб у них мешкати, худоба — щоб на ній їздити, поля — щоб на них вирощувати, а чоловіки