Читати книгу - "Засвіти"

З сировим мішком через плече і сільською свиткою через друге, з чорним, ще небагато відрослим смоляним чубом на голові і дебелою потилицею, найширший з-поміж усіх і найогрядніший, крокує в гурті молодиків отих і Іван Сірко. Правляться вони всі з Києва на Січ, одні безтурботно, без певних надій і мрій, інші — з врожевленими уявами та райдужними сподіваннями, по велінню митрополита Київського і Галицького Петра Могили...

— ...А завважили ви, братіє во Христі, як наш тітулус ет вітулус, шляхетний і багатий ретуззям своїм Яким Сомко гріховними очицями прощався із тією молодичкою на ганку, коли відходили? — продовжував кепкувати косоокий, старший від решти парубок із худорлявого, засмаглого, як халява, побратима.— Вона ж і на тебе волооким зерцалом кинула ювентус вентос,— глузливо перекинувся він до присадкуватого Івана Самойловича, що виділявся з-поміж інших багатшим, хоч і запилюженим тепер, шаттям та дебелою шиєю.

— Не звертай уваги, патере честивий, на нього,— заступився за Самойловича Сомко.— Наш славнозвісний домінує Мартинос Пушкар, в якого прабатум ест, замість бога, сидить у душі прилучанський біс, вселений туди у передкупільній калині Люципером, заздрить всякому земному створінню, що будь-коли соприкасалося з ошатною спідницею чи, боронь боже, з підіткнутою запаскою. Він не те що ось цей буй-тур,— скубнув він дорідного молодика ліворуч,— в священні анали вписаний Яненком.

— Зате наш доброчесний, шляхетний і можний Михай Ханенко по всіх приписах схими уплітав блаженної пам’яті варениці, ніби алкав на них, як Мафусаїл на смерть,— перекинув жарт на товариша Павло Яненко.

— Варениці як варениці,— стенув плечима Михай Ханенко,— а от коржі у маковому молоці — то були правдиві амброзії.

— Слухаю ваше марнослів’я,— розважливо мовив Васюра Варениця,— і ознаймую, що ота полемія, яко бакалаврів, є такою, що при цьому бутній собрат наш,— показав він очима на мовчазного Івана Сірка, котрий кидав неприязні погляди на дотепи подорожан,— якому бог і митрополит вручили пещеніє про нас в путі від однієї альма-матері до іншої, може подумати, що ми п’ять літ в академії штудіювали не канони церкви і науки, а всіляку шпетність-неподобство та богохульство. Чей же, наущенія отців церкви нашої і заповіді християнські та скорботи, що чули про них не однажди в Києві, ви забули, перейнявшись гріховною полемією, як на ристалищі якому погани оті,— докоряв Васюра змовклим супутникам.— Воспомніть, куди ви грядете, звідки ви грядете і хто ви є. Хіба тіла наших оборонців, осквернені на шибеницях та палях, по торговицях та битих шляхах, не надихають нас поспішати, в путі готуючись до лицарських вертепів, сиріч — куренів січових, яко слуг бога нашого і пастирів стад християнських? — підвищив він голос, здійнявши догори руки.

— Живий — живе гадає, Васюро, бо сказано єсть: «Возрадуйся у вірі твоїй і укріпися в тілесах, за господа нашого на муки ставши»,— перехрестився споважнілий Іван Самойлович.— Царство душі їхній небесне,— додав він тихо згодом, скрушно зітхнувши.— Мундус се експедіет, народ себе визволить і відомстить за все... Знати б лише, як і куди йому кинутися...

— Ось-ось! В тому й кортекс долі нашої, велебний, що, наробивши лиха, ми алчно шукаємо, куди б кинутися, лишивши напризволяще ближніх своїх,— згарячу дорікнув тому уїдливо Васюра.

На якусь мить запала неприємна мовчанка. Видно було, що і сказане Самойловичем, і дорікання Варениці не нові подорожанам, вже чуті ними не раз, проте вони розбудили сумління в кожного, і Сірко, втішений отим мовчанням їхнім, погойдуючись у ході, пригадував сутички на Січі, лише з іншого боку говорені і іншими словами, може. Невільно йому пригадався полишений днями митрополит Петро Могила, братська школа і в ній слуга покійного Іова Борецького, жвавий, швидкий, діяльний — отець Пилип...

Лишили-таки вони якесь тепло в ньому, хоч і не подобалася ота монастирська та церковна схима, сковуючи його, вільного козака. Згадав чудодійця протосингела Степана Беринду, старших виучеників братської школи, вальні щотижневі репетиції спудеїв і розправи над ледачими, що не пасували до святенства, келії Михайлівського і Печерського монастирів, замкнуто-мовчазного Ісаю Копинського і пишномовного Мелетія Смотрицького, ченців, киновитів і ктиторів, церкву Спаса на Берестові, що саме відбудовувалася, і її чарівні, повні блиску від свіжих фарб ікони, особливо Євхаристію, на якій чомусь у таїнстві святого причастя пізнав, аж налякавшись, лико, подібне до Сулимового, а в свіжонамальованій іпостасі — писаря Семирозума...

Отак плутаючись у спогадах і непомітно долаючи шлях, він напружував пам’ять в отих мандрах і уявно опинявся то на Січі, то у слободі Мерефі і обов’язково або вночі на луках, або в отому байраці, коли прощалися з Софією, то знову вертався до січового товариства і бродив у походах із Сулимою чи перелітав у Київ і бачив будинки з пласької цегли-плинфи, тихі келії і покручені вулиці, що приводили його знову й знову перед глибоко посаджені, сумовиті і розумні очі митрополита...

По-батьківському випроводжаючи в путь Сірка, як і інших з ним, і вручаючи листа-послання до січового козацтва, яко синів братства, той наказував: «За люд православний страждущий, за вольності народні і звичаї рідні стародавні стояти на смерть мусиш; обителі Січі святої нашої, що живить і тримає товариство і братерство, яко же і нарід в силі, що той Антей в поговорі, триматися незрадно маєш; статті і канони братства православного нашого, завчені тобою тут, нині і прісно чтити мусиш; землю рідну обітовану, кров’ю і сльозами пращурів обільно политу в роках і віках, до скону захищати маєш; прелюбодійства, дволичності і світської жадності, паче хворі всякої, берегтися мусиш... Зради побратимів і православних посполитів не знай повік!.. Амінь, сину мій!.. Хай таланить тобі в путях життєвих під небом божим!..»

— ...Одні тікають викотцями, напризволяще кинувши свої оселі, збіжжя і поле,— почув Сірко притишену скрушну мову Варениці,— на слобідські землі, інші — до татарів та турків