Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Від огорожі ступила вперед худорлява постать.

— Гаразд,— сказав лейтенант,— ідіть у тил, і ви, Файнгальс, ідіть з ним — перев'язний пункт там, де зупинився ваш автобус. Скажіть командирові, що я відтяг кулемет метрів тридцять назад... і прихопіть фаустпатрони. Прінце, пошліть іще когось із ними.

— Веке,— сказав Прінц,— іди ти. Ви теж приїхали меблевим фургоном? — спитав він Файнгальса.

— Так.

— І ми теж.

— Ну, йдіть уже,— сказав лейтенант.— Солдатську книжку віддасте командирові.

— Що, когось убито? — спитав Прінц.

— Так,— нетерпляче сказав лейтенант.— Ну, йдіть.

Файнгальс неквапно пішов з обома іншими в село. Тепер по ньому стріляло кілька танків із півдня й зі сходу. Ліворуч від них, де з села вибігала головна вулиця, лунала гучна стрілянина й крик, і вони на мить зупинилися й перезирнулись.

— Розкіш,— озвався низенький з пораненою рукою.

Вони пішли далі швидше, та, як вийшли з улоговини, їх окликнуто:

— Пароль?

— Танненберг,— буркнули вони.

— Брехт? Загін Брехта?

— Так! — гукнув Файнгальс.

— Назад! Всім відступати в село, збиратись на головній вулиці.

— Біжи назад,— сказав Веке Файнгальсові,— біжи до наших...

Файнгальс побіг рівчаком униз, далі — вгору і на половині схилу гукнув:

— Гей, лейтенанте Брехт!

— Що таке?

— Всім відступати в село, збиратись на головній вулиці.

Вся група неквапно рушила назад.

Червоний меблевий фургон уже набився майже повний Файнгальс повільно піднявся покладеними замість сходів дверцями, сів аж спереду, зіперся спиною на стінку й спробував заснути. Шалений гуркіт видавався йому якимсь смішним — тепер він чув, що то стріляють німецькі танки, захищаючи шлях. Вони стріляли забагато — взагалі на цій війні стріляли більше, ніж треба, але, може, так і годилось на цій війні. До фургона вже сіли всі, крім якогось майора, що вручав ордени, та кількох солдатів, що мали їх одержати. Фельдфебель, унтер-офіцер і троє рядових стояли перед невисоким сивоголовим майором з непокритою головою, що, поспішаючи, вручав їм ордени й посвідчення і час від часу по гукував:

— Докторе Грек! Обер-лейтенанте Грек!

Потім він крикнув:

— Брехт! Де лейтенант Брехт?

Брехт озвався з фургона:

— Слухаюсь! — Потім неквапно підійшов до дверей, підніс руку до козирка й вигукнув, стоячи вгорі на похилому помості: — Лейтенант Брехт, пане майоре.

Де ваш ротний командир? — спитав майор. Обличчя його було не розлючене, але сердите. Нагороджені солдати повільно піднялись помостом і пропхалися повз Брехта у фургон.

Майор стояв сам-самісінький на сільській вулиці, з Залізним хрестом 1-го ступеня в руці, й Брехт із украй розгубленою міною відповів:

— Уявлення не маю, пане майоре. Пан доктор Грек щойно віддав мені наказ відвести роту на місце збору, а сам...— Брехт помовчав, тоді знічено додав: — У доктора Грека тяжкий коліт...

— Грек! гукнув майор, обернувшись до села.— Грек! і, хитаючи головою, знов обернувся до Брехта: — Ваша рота билася чудово — але треба відступити...

Ще один німецький танк стріляв з вулиці перед ними в правий бік, і невелика батарея позаду, видно, теж перенесла вогонь туди, куди стріляли танки. В селі вже горіло багато будинків, та й церква, що стояла серед села, вища за всі будинки, теж була повна червонястого сяйва. Зафурчав мотор фургона. Майор, нерішуче стоячи на узбіччі гукнув водієві:

— Рушай!

Файнгальс розгорнув солдатську книжку й прочитав: «Фінк, Густав. Унтер-офіцер. Цивільна професія — шинкар. Місце проживання — Гайдесгайм...»

Гайдесгайм! подумав Файнгальс — і злякався. Гайдесгайм лежав за три кілометри від його рідного містечка і він знав там винарню із вивіскою в коричневих тонах. «Винарня Фінка. Засновано 1710 року». Він часто проїздив тою вулицею, але до винарні не заходив ні разу..

Ту мить двері перед носом у нього зачинились, і червоний меблевий фургон рушив.

Грек раз у раз силкувався підвестись і бігти до виїзду з села, де на нього чекали, але не міг. Тільки-но підводився, як різь у животі змушувала його знов зігнутись, і його тягло на випорожнення: він сидів біля невисокої загородки ями для гноївки, і кал виходив з нього потрошечку, по ложці, хоча позив до випорожнення у змученому болем тілі був невтримний; він не міг навіть сісти по-справжньому: єдина стерпна поза — геть зігнувшись, сидіти навпочіпки й відчувати невелику полегкість, коли та ложечка рідини виходила з нього. В