Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

© Т. Гаврилів, 2016

Після приєднання Галичини до складу Австрійської монархії одним з пріоритетних напрямів діяльності правлячої династії щодо краю стало врегулювання церковно-релігійного життя. Його гармонізації сприяли реформи Марії-Терези (1740–1780) та Йосифа ІІ (1780–1790). Вони були складовою широкого спектру просвітницьких реформ цих монархів, покликаних перетворити імперію Габсбургів на одну з провідних країн Європи. Розпорядженнями згаданих правителів Церкву було поставлено у тісну залежність від держави суттєво обмежено рівень її підзвітності Апостольському Престолові. Світська влада мала вирішальний голос у призначенні католицьких митрополитів і єпископів, коли право призначати ієрарха належало цісареві, а папа тільки підтверджував цей вибір. Розпорядженнями Йосифа ІІ було закрито значну кількість римо- і греко-католицьких монастирів і культових споруд, які не провадили просвітницької чи харитативної діяльності. Майно скасованих монастирів склало основу т. зв. релігійного фонду, спрямованого серед іншого на утримання духовенства. Католицькі священики західного і східного обрядів були прирівняні до чиновників нижчого рангу. Вони отримували державну дотацію й були зобов’язані надавати певні чиновницькі послуги (вести метричні книги, надавати інформацію про осіб, зобов’язаних до щеплень чи військової служби, повідомляти й роз’яснювати розпорядження влади тощо). Світські кола мали значний вплив у процедурі призначення пресвітерів на парафії. Суттєво обмежувався вплив Церкви на освіту.

Фактором, що вніс відчутні зміни в церковно-релігійне життя краю, було скасування привілейованих позицій Римо-католицької церкви: Греко-католицька й Вірменська католицька церкви прирівнювалися до неї в правах. Хоча Католицька церква залишалася провідною, водночас громадянські права отримали представники православної, лютеранської та кальвіністської Церков. Також було чітко прописано статус єврейської громади в державі, який усував дискримінацію щодо цього народу. Некатолицькі релігійні громади отримали право будувати храми, публічно відвідувати богослужіння, засновувати школи. Відповідно до запровадженого у 1781 р. принципу віротерпимості відхід від провідної релігії перестав уважатися карним злочином. З плином часу позиція держави щодо впливу Церкви на життя суспільства набувала лагідних форм, однак тенденція домінантної позиції світської влади над духовною зберігалася, що спонукало духовенство висувати вимоги про звільнення Церкви з-під державного впливу і надання їй вагомішого голосу у формуванні життя суспільства.

У житті населення австрійської Галичини релігія, обряд, храм посідали важливе місце, супроводжували як важливі події публічного життя краян, так і їх повсякдення. Статистика свідчить, що переважна більшість галичан були віруючими. Так, за даними перепису 1900 року у Львові — столиці краю — атеїстами себе визнали тільки 13 з 149 541 городян. У Галичині проживали представники різних напрямів християнства: старообрядці, англікани, меноніти, старокатолики, протестанти, православні, вірмени католики. Проте більшість населення були вірянами Римо-католицької й Греко-католицької церков. Третю велику віросповідну громаду краю творили юдеї. Прикметно, що релігійна приналежність в той час назагал свідчила про національність особи, коли римо-католик автоматично уважався поляком, греко-католик — українцем (русином), а юдей — євреєм. У цьому контексті стає зрозумілою особлива увага, з якою українці ставилися до проблеми переходу співвітчизників на римо-католицизм і до випадків прозелітизму. Навзаєм велику увагу на утриманні своїх вірних при рідному обряді звертала й Римо-католицька церква, зокрема дбаючи про будівництво густішої мережі костелів по селах. Досвід вказував, що зміна обрядової ідентичності з великою ймовірністю ставала поштовхом до зміни ідентичності національної. В рамках формування українського і польського національних проектів в Галичині та загострення українсько-польського національного протистояння це ставало відчутною проблемою.

З кінця ХVIII ст. Римо-католицька церква в Галичині об’єднувала чотири єпархії: Львівську архієпархію, Перемишльську, Холмську і Луцьку єпархії. На середину ХІХ ст. поляки складали 21 % населення краю. Більшість ця етнічна група традиційно творила в містах і містечках. Центром церковно-релігійного життя латинської громади краю був Львів, столиця Римо-католицької церкви в Галичині. У 1900 р. римо-католики складали 52,5 % населення міста. Парафії тут поділялися на міські, монастирські, капеланії та громади при лікарнях і карних закладах міста. Релігійне життя католиків Львова концентрувалося, насамперед, навколо костелів, головним серед яких була катедра Матері Божої Марії (з 1910 р. набула статусу митрополичої базиліки). У ній відбувалися урочисті богослужіння, в яких брали участь львівський архієпископ та інші духовні ієрархи, сановні особи міста, почесні гості (зокрема цісар Франц Йосиф). На початку ХХ ст. у Львові діяло понад 20 костелів, зокрема Св. Анни, Св. Антонія, Марії Сніжної, низка костелів при монастирях, серед яких отців домініканців, францисканців, кармелітів та ін. Виховувати нові покоління римо-католицького духовенства для праці в краї були покликані духовні семінарії у Львові, Перемишлі й Самборі, а також приватний Теологічний інститут для ченців.

Римо-католицька церква в Галичині була репрезентована численними монашими орденами. Осередками католицького чернечого життя ставали насамперед єпархіальні столиці. Так, у столиці краю функціонували ордени домініканців, францисканців, кармелітів, бернардинів, єзуїтів. Всього на 1914 р. у Львові діяли 17 жіночих чернечих згромаджень, з 24-х існуючих в архієпархії, та 9 (з 14) — чоловічих. Окрім душпастирських функцій монахи займалися місійною та культурно-просвітницькою діяльністю.

Тон життю єпархій задавали їх духовні очільники — єпископи. Аналіз життя й діяльності латинських єпископів, які протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. очолювали львівську архієпархію, дає змогу скласти уявлення про осіб, яких призначали на римо-католицькі єпархіальні катедри та про пріоритетні напрями діяльності латинського єпископату. Протягом 1859–1884 рр. архієпархію очолював Францішек-Ксаверій Вєжхлєйський — визначний теолог, знавець церковного права й богословської літератури. Владика брав активну участь в житті держави і краю, був членом віденського парламенту і депутатом Галицького сейму. Значну увагу приділяв опіці над добродійним закладом для вбогих у Львові. За правління Вєжхлєйського відбулося затвердження папою Пієм ІХ засад міжконфесійного порозуміння між Римо- і Греко-католицькими церквами в Галичині (на підставі укладеного 1863 р. конкордату), де визнавалася рівність обох конфесій, заборонялася зміна конфесійної приналежності вірних, регулювалися інші церковно-релігійні норми та взаємини з мирянами.

У 1885 головою Львівської римо-католицької архієпархії став Северин Моравський